П'ятниця, 1 серпня 1884

Коли я підсуну вам розчулені фрази, не дуже на них ловіться.
[Слова зачорнено: Щодо Бастьєна], та я зовсім його не люблю — я, яка говорила про нього з материнською ніжністю. Це розвага [Викреслено: та й годі]. Двоє моїх «я», що прагнуть жити, — одне каже другому: та відчуй же ти бодай щось, сто чортів! А друге силкується розчулитися, але вічно під владою першого, того мого-я-глядача, що сидить тут і спостерігає, поглинаючи друге. І це завжди так буде?
А кохання?
Що ж, знаєте, мені здається, що це неможливо, коли бачиш людську природу під мікроскопом. Інші щасливі, вони бачать лише те, що потрібно.
Хочете знати? Так от, я ні художниця, ні скульпторка, ні музикантка, ні жінка, ні дівчина, ні подруга.
Усе в мене зводиться до предметів спостереження, роздуму й аналізу. Погляд, обличчя, звук, радість, біль одразу зважуються, розглядаються, перевіряються, упорядковуються, занотовуються. І коли я це сказала чи написала, я задоволена. Якби я вміла писати, я неодмінно стала б великою письменницею, бо несвідомо, інстинктивно, мимоволі, фатально усе повертається сюди.
Усе зводиться до того, щоб знайти влучне слово. Тоді я задоволена.
Цей педант Гі де Мопассан десь дуже добре висловлює те, що я щойно сказала; читаючи ту статтю, я навіть відчула до нього певну повагу — лишень подумайте: чоловік, який відчуває те саме, що й я.
О! яке коротке й нужденне життя. Живопис! Якщо я хочу робити це як слід, мені треба віддатися йому цілком. А решта? Що буде з літературою?
Бідолашна література! То Золя й Бальзак так і не матимуть сестри?
То я зрештою наплюю навіть на саму себе!