Середа, 30 липня 1884

Мама й Діна снідають тут, є ще й молодий пан де Бургуен, якого маршал щойно взяв собі за ад'ютанта. Високий, гарний хлопець. Ну от, як можна, як можна було б займатися таким чоловіком, як цей, чи будь-яким іншим? Я ж кажу лише про вродливих і досить розумних. Що? Ніс, очі, тіло на вагу. А далі?
Невже бувають жінки, які... Та годі, я дурна, це ж цілком природно. Якби любили лише геніїв, світ давно б перестав існувати.
А проте ці люди здаються мені такою дрібницею, ледь чи більшою за дерево або коня. І їхня думка дорога мені лише тому, що, зрештою, саме вона творить репутацію на цьому світі і доходить до вух того, хто є... кимось. Ви й не вгадаєте, чим я керувалася, наважуючись приїхати сюди. Бо ж, врешті, малодушно писати картину для малої, і я радше не була б приятелькою маршалів Франції... Так, але ця приязнь імпонує багатьом, найрозумнішим, найбільш... А саме вони найчутливіші до марнот цього світу... І саме задля них я зважилася приїхати в Жуї, і саме задля них я завжди наважуся робити те, що моє сумління може засуджувати, — ось моє виправдання. Нині це виправдання зветься Бастьєн-Лепаж.
Гадаю, до системи виховання, яку маршалова дає своїй доньці, входить, окрім іншого, дати їй чужоземну подругу. Це проблиски різних країн і різних звичаїв; вона хоче, щоб Клер була як маленькі дипломати — щоб зналася на всьому, вміла зробити начерк, поговорити про Вагнера тощо. Клер склала свої іспити в ратуші.
Вона дуже рада, що знайшла в мені незвичайну особу, яка прилучає її доньку до химерного способу бачення, яка говорить про мистецтво як митець, з чиїх вуст вона запам'ятає всі варті уваги слова, і яка водночас є справжньою панянкою [Слова зачорнено: украй манірною], дарма що прочитала Золя, Флобера й усе таке. І яка ніколи не зронить слова, якого не слід казати.
Словом, Клер — надзвичайно вдосконалена дівчинка, її мати, я б присягнулася, навіяла їй навіть її почуття. Так, сьогодні ввечері вона повела нас гуляти в лісі при місячному світлі, мабуть, аби загартувати Клер проти бентег прекрасної літньої ночі. Прекраснішої ночі годі й уявити, але я лишилася до неї геть байдужою, між маршаловою і Клер.
Словом, ці люди мене люблять, і маршалова високої думки про живопис своєї доньки; часом мені й справді здається, що вона думає, ніби це Клер пише картину, — і мені від цього легше.
Тільки сьогодні по обіді я відвела Клер убік і сказала їй приблизно ось що:
— Ось що. Ви недостатньо працюєте, і ця картина не йде так, як я хочу. Тож треба знайти якийсь хід. Якби ви працювали, ви робили б дуже гарні речі. Але ви маєте рацію, що не жертвуєте собою цілком, — погляньте на мене, я вкладаю в це все, тож... Потрібен поштовх. Як саме? Я закінчу свою картину й лишу її вам, ви за моєї відсутності собі нею допоможете й надішлете мені обидва полотна до Парижа, а там видно буде. Розумієте, я люблю все ставити чітко, для своєї картини мені потрібен цілковитий спокій, тож усе це треба залагодити, бо ви мені цікаві, і я вас не покину. Вирішено.
— Вирішено.
Але наступного року? Сподіваймося, що вона буде заміжня. Адже я роблю це навіть не з малодушності, а зі слабкості. Я відчуваю... Словом, ви ж знаєте, я зробила це для Божидара й для Вільв'єля. Як настане грудень, мені нашлють Клер, і оскільки досі ми працювали разом, оскільки я допустила її до цілковитої близькості, то як сказати, що вона мені заважає, не посварившись? Але як вони матимуть свою картину, я скажу, що працюю надворі, і оскільки їм більше не буде жодного інтересу приходити, я легко їх здихаюся.
Клер має таке досконале виховання, що була б уражена в саме серце, прочитавши, як я говорю про все це; вона чутлива й навіть своєрідна, бо її мати має дуже широкі, дуже ліберальні погляди.
Учора я пережила муки тривоги... і сьогодні, і щодня.
То я думаю, що ця картина буде визначною й зробила б мені честь, а я даю підписати її іншій, то — що вона буде огидна і її відхилять у Салоні. Уявіть собі це.
Ах! яка ж біда.
Я не люблю нікого на світі; нікого, з ким говорити моєю мовою. Я подумала б, що це думки перестиглої дівиці, якби не була такою вже віддавна.
Жодних друзів. Є люди, що мають друзів або друга, якому кажуть усе. Товаришів по колегіуму чи монастирю або й просто друзів дитинства. А я — нікого.
Одних я знайшла дурними, інших — боягузливими, підступними й лихими. Жодного чесного серця. У Ніцці малі Говарди... і до того, і потому, у дівчаток і в панянок — усі мерзенні боки людства.
Брехня, боягузтво, дурість. Коли ми посварилися з Говардами, панянки розповідали, що я тільки те й роблю, що тверджу їм, ніби чекаю дорослості тільки для того, щоб поїхати грати в рулетку й розважатися в Монако.
Правда ж була в тому, що навіть тоді я остерігалася й що навіть якби я й думала щось подібне, то нізащо не сказала б цього вголос.
Ах! яка ж біда.
То я не така, як інші, інакша, особлива?
Я майже пишаюся цим і охоче заспівала б, як Мойсей:
«Господи, Ти створив мене могутнім і самотнім»
Якби я знала багато людей, то, ймовірно, знайшла б друзів — хіба що натрапила б на ще численніші розчарування... Але моє коло знайомств завжди було дуже вузьке...

Примітки

Рядок із вірша Альфреда де Віньї «Мойсей» («Moïse», 1822), де самотність обранця подано як тягар величі.