Четвер, 24 липня 1884

Я аж занедужала від цього і не можу працювати. Тож ми їдемо в Булонський ліс. Сукня з білої вовни, перша біла сукня від часу жалоби. О! тонка, м'яка біла вовна, що огортає тіло чарівними складками. Немає нічого знадливішого, граційнішого, мистецькішого.
А на випадок прохолоди — жакет зі смугастого сірого оксамиту.
Тож Лашо, якого ми зустрічаємо в Пре-Каталан, мав, певно, визнати мене дуже шикарною.
Діна й мама наполягають їхати на вулицю Лежандр, я погоджуюся, щоб зупинилися біля дверей і щоб Божидар пішов розпитати про здоров'я. Але саме коли ми приїхали, Еміль із матір'ю теж поверталися, Еміль змушує мене вийти з екіпажа, а оскільки я ще маніжилася перед сходами, він і Божидар сплітають руки сидінням і несуть мене аж до ліжка, де лежить Жюль.
Уявіть собі такий вихід.
Мені й була потрібна ця лагідна сила, бо Тоні вчора знову мене остудив: він приходив подякувати за мої вітання з нагоди його офіцерської розетки. Так, друзі мої, Тоні офіцер, а Бастьєн ні. Отже, він прийшов і, говорячи про Бастьєна, сказав, що той хитрун, пройда, спритний хлопець, який уміє з усього скористатися. Що в ньому немає нічого щирого. Що в нього все розраховано і він ніколи й на крок не звертає зі шляхів, які сам собі накреслив... Словом, усе те, що я й сама часом про нього думаю, коли він здається мені холодним. Хай там як, ця цікава істота лежить на своєму великому ліжку, загорнута в укривало з блідо-блакитного шовку, що добре пасує до темно-червоного плюшу, яким укрито поміст. Бо ліжко цього художника стоїть на помості. Але все це надзвичайно низьке й має дуже гарний вигляд, без завіс.
Ми сідаємо на поміст, що нагадує дуже низьку сходинку навколо ліжка, я в головах, його мати в ногах... Решта на меблях.
Але отак він дуже цікавий! Сорочка з фуляру, блакитне укривало, кімната, оздоблена так мистецьки й так просто.
Довелося розповісти йому про свою картину, він дав мені кілька порад — речі, які я знаю, але слухаю з повагою. А до того ж він не такий, як каже Тоні, — для інших, може, й так, але тут, отак, він наче близький родич, який не маніжиться й не думає маніжитися, тож я починаю вірити, що зрештою він таки відчує до нас приязнь, але я так цього прагну, що повірю лише тоді, коли воно стане очевидним, а тим часом надаю величезної ваги мовленому слову, приязному голосові чи відвертому погляду.
Аж ось я йду подивитися пейзаж Еміля в майстерні, а мама приходить у сльозах. Він сказав: «якщо я не можу одужати, то хотів би принаймні не так страждати», — і заплакав...
Він плакав!
Я одразу зійшла вниз, щоб розповідати бозна-що, усілякі історії про себе, про живопис... Бідне дитя, він усміхається, але не це змусить його забути, де йому болить. Мати слухає мене, дуже рада цій відраді; вона міцно-міцно обняла мене, коли ми йшли. А Жюлеві я послала здалеку поцілунок, на який він відповів тим самим.
Ми забираємо Еміля вечеряти до нас, цей чудовий брат хотів прийти й хотів лишитися [Викреслено й зачорнено: словом]
Тільки сьогодні ввечері мене дратує Божидар. Він брехун, Ти ж знаєш це, о Боже.
Чого тільки він не нарозповідав архітекторові! Передусім — ми просиділи за столом із сьомої до пів на першу ночі. І цей Божидар не змовкав ні на мить. Який нахаба! Він розповідає мені речі, які я знаю, та ще й перекручені на його лад! Тепер виявляється, що він був знайомий із Ґамбеттою!!!! І ще тридцять шість небилиць... О! мене аж зводило, бо хвалитися всім цим — означає наживати собі смертельного ворога... Та й неможливо щомиті спростовувати. Він робить це з таким пекельним апломбом, що це наче виклик: він гадає, що мені соромно за нього і я його не спростовуватиму, — і не зовсім помиляється.
Я викликала Еміля до передпокою, щоб йому це сказати, бо цей славний хлопець ковтав усе; та й зрештою це таки небезпечно. Якщо Божидарові заманеться розповідати про нас неймовірні речі, він йому повірить, такий-бо вони близькі. І Жюль повірить!
О! але я це припиню. Цей інтриган проб'ється до Жюля — захоплений юнак; він-бо проліз і до Сари, розповівши їй, що, коли батьки повели його в «Одеон» дивитися «Перехожого», він зомлів. У дванадцять років! Який негідник.

Примітки

Пре-Каталан (Pré Catalan) — модний сад і ресторан у Булонському лісі.
Сара Бернар уславилася дебютом в одноактній п'єсі Франсуа Коппе «Перехожий» («Le passant») в «Одеоні» 1869 року. Божидар тоді був ще зовсім малим — звідси й зневага Марі до його розповіді.