Неділя, 13 липня 1884

Я ходила вдень подивитися виступ борців.
Освітлення не таке вже й гарне. Це було б фальшиво. До цього видовища звикли ввечері, а до того ж...
Завтра свято 14 липня. Париж чудовий, його прикрашають прапорами, усі щасливі, я катаюся з другої до сьомої всюди, від Монмартру до самої ратуші.
Ну а Бастьєн-Лепаж? Чи бодай тішить його наша увага? Він міг би хоч сказати: які ж ви добрі, пані, — чи бодай щось із того, що зазвичай кажуть. То невже це йому не до вподоби?
А проте він поводиться зовсім по-братньому; дарма, я припиню всі ці клопоти, я не певна, що приємна йому... Бо що, як уся ця наша люб'язність його нудить і обтяжує?
Мати й брат поводилися б відповідно і не просили б нас приходити... Словом, я нічого не знаю, тільки це дуже ніяково...
Ми їстимемо те саме, сказав він, і я казатиму собі: бідолашна дівчина, вона зараз робить те саме, що й я, — а ви тим часом казатимете собі: бідолашний хлопець тощо.
Хіба можна вимагати від хворого, та ще й уславленого хворого, світських люб'язностей, надто коли вдаєш із себе друзів... між митцями.