Понеділок, 14 липня 1884

Я почала лікування, що має мене зцілити. І від цього геть заспокоїлася. Аж навіть мій живопис тепер вимальовується краще.
Гадаю, я зроблю... Ні.
Я дала всім слугам по сто су й відпустила їх.
Так от, цього мама ніколи не зробить. Чому її вважають доброю??? І сама вона вважає себе дуже доброю.
Це дуже черстве серце, чи принаймні нездатне на якусь несподівану ласку. Вона виходить убрана, мов п'яна волоцюжка: спідниця набакир, подерта, без коміра й без рукавів, капелюшок начеплений бозна-як на невимовний жмут волосся — ось чому вона вважає себе доброю.
Коли йдеться про вихід зі мною, усе більш-менш пристойно, але без мене!...
Ці люди гадають, що я хочу самих лише перебільшених, надзвичайних, поетичних, навіжених речей. Тож коли я прошу, щоб мама пішла купити собі в «Луврі» спідницю за шістдесят франків, здається, ніби я змагаюся з небіжчиком Людовіком XIV, Сарданапалом тощо.
Ах! яка ж біда.
Я більше не бачу своїх борців.
Публіка й освітлення в балагані не дають того, про що я мріяла. Жонглери? Тоді вже краще одна з тих звичних, щоденних сцен, у яких заслуга буде в поглибленому вивченні характерів.
Громадська лава на бульварі Батіньоль або навіть на авеню Ваграм — ви придивлялися до цього? З вулицею і людьми, що проходять повз.
Усе, що вміщає в собі лава, — які романи, які драми!
Декласований, що однією рукою сперся на спинку, а другу поклав на коліно. Погляд, що уникає зустрічного; жінка з дитиною на колінах, простолюдинка, що гарує. Дуже веселий хлопчина-бакалійник, що присів почитати дешеву газетку. Заснулий робітник, філософ чи зневірений, що курить. Можливо, я й бачу забагато всього... Та все ж придивіться добре близько п'ятої-шостої вечора.
Ось воно, ось воно, ось воно! Здається, я знайшла.
Так, так, так, можливо, я цього й не зроблю, але дух спочиває. Я аж танцюю на одній нозі.
Бувають такі різні хвилини! То справді не бачиш у житті нічого, а то... я знову починаю любити геть усе!
Усе, що мене оточує! Я загортаюся у свою нічну сорочку, напівгола, шкіра ще гарна, і стан теж, є відтінки такого блиску й такої тонкості! [десять рядків закреслено]
Це наче приплив життя вливається!
А проте радіти нема чому.
Ах! дарма, я знайду щось веселе й чарівне навіть у власній смерті; я була створена, щоб бути дуже щасливою, але...
Чому ж у небеснім твоїм творінні Так мало злагоди між стихій!

Примітки

Фр. déclassé — людина, що випала зі свого суспільного стану; точного українського відповідника немає.
Рядки з поеми Альфреда де Віньї «La Maison du berger» («Дім пастуха», 1844).