П'ятниця, 11 липня 1884

Пан Карцов, генеральний консул Росії, учора завітав із візитом. Мама нетямиться з радості; мені довелося зійти до вітальні.
Але я занедужую від цього неробства.
Ганяючись за своїми борцями, я гайную весь час, вилежуюся на канапах, пересідаю з крісла в крісло, засинаю. А наслідок цього байдикування — геть нестерпне роздратування.
Тим паче, що я бачу, як моя родина в захваті від того, що я відпочиваю.
Ці бовдури гадають, що я вже досить напрацювалася за своє життя і що тепер не варто робити нічого, окрім хіба що картини вряди-годи. Своїм неробством я наче пристаю на їхню думку, і ця своєрідна змова доводить мене до сказу, аж до справжньої недуги.
Близько шостої ми йдемо на вулицю Лежандр, він вийшов, ми вже збиралися піти, коли цей велет приїхав фіакром із матір'ю, з розкладними стільцями й пледами. Вони повертаються з Булонського лісу, де годували качок.
Ми мов справжні близькі друзі, він приймає всю турботу з тим прекрасним спокоєм, що завжди трохи мене бентежить.
Я добре знаю, що вдаю смиренну шанувальницю й ученицю, а йому даю грати великого майстра... Дарма, його мати, мама чи Діна роблять йому дрібні послуги, а він і не дивується, і не вирізняє нікого. Так, ми друзі, а проте немає жодної відвертості; це залежить, можливо (передусім від його паскудної вдачі), а потім і від його хвороби; тож я даю іншим упадати коло нього, а сама не ворушуся. Виявляється, у нас тисяча спільних звичок, і він, як старий хворий, розповідає нам: я отакий і такий, а мама каже: це як Марі, а його мати повторює: панна Марі точнісінько така, бачиш! Це правда — хустинки, наприклад: я ніколи не знаю, де їх узяти, гублю їх, розкидаю всюди, а потім часто несподівано знаходжу п'ять чи шість у кишені, бо одну поклала мама, другу Розалі, третю Діна тощо. Так от, у нього геть так само; а їжа — у нього примхи хворого, речі, форма чи колір яких йому не до вподоби... Підлива, що витекла праворуч від котлети й здалася йому... Словом, точнісінько як у мене. Я не вмію сказати, що хочу їсти, а потім невдоволена. Та й у багатьох інших речах. Гадаєте, ці збіги мене тішать? Мені байдуже. [Викреслено: Тільки перед іншими, з якими]
А проте я думаю про те, як вгадати, що могло б йому сподобатися. Але я зробила б це так само й для Тоні, Жюліана, С, Ігрек, Зет, якби бачила в них цю прекрасну довіру. Він дав себе обстригти, його питають — хочете того чи цього, а він відповідає так чи ні, як рідній матері.
Якщо він нас любить і вважає друзями... я хотіла б кілька теплих слів... Можливо, це не в його натурі.
Поглинутий бажанням одужати, він пожвавлюється лише тоді, коли розповідає, що він з'їв або що міг би з'їсти. І [Слова зачорнено: не зовсім] просто: «Я прийду до вас на сніданок» — із серйозним виглядом, без жодного слова буденної люб'язності.
Тільки не призначайте дня, я знаю ці сніданки, що їх влаштовують, знаю; я хочу того, що застану, несподіваного; а сніданки для гостей усі однакові.
— Гаразд, ви ж усе одно не вибагливіші за мене, а оскільки я снідаю вдома щодня, то якусь страву ви напевно знайдете.
— Отож-бо.
Тільки ж оскільки я ніколи не говорю з ним про свій живопис, він каже мені, що це не лише дуже нерозумно, а ще й нелюб'язно. А як говорити про це при мамі, Діні та інших... Для цього треба було б... А втім, моя родина мені завжди заважає. Це його мати — славна й добра жінка, вона мені подобається, але, певно, нудить його так само, як мене нудить моя... А проте...
Він нагадує мені Дюпюї в ролі такого собі пана Медара у «Вар'єте». Незворушний спокій, яким актор досягає надзвичайних комічних ефектів.
— Що це ви тут робите, пане Медар?
— Нічого, пане начальнику.
— Як це нічого?! Ви ж дивитеся на мене!
— Я дивлюся на вас, пане начальнику.
— Але ж я йду собі, пане Медар!
— Я дивлюся, як ви йдете, пане начальнику.
А в іншу мить, коли він входить посеред сцени й заскочує якусь там важливу розмову, інший актор скривився б або зірвався на крик, а Дюпюї каже дуже просто: я прийшов по свій макінтош!
Але скільки всього в цій простодушності. Мій брат Поль трохи такий, але без лукавства; він і зовні схожий на Дюпюї. Який же митець цей Дюпюї (з «Вар'єте») — він рятує найбезглуздіші п'єси.
У цього Жюля є трохи такого спокою, спокою хворої дитини, а коли він був здоровий, це мало якийсь потайний відтінок.
Я зачепила [тему] Мейссоньє, він захищав його дуже мляво, і ми зійшлися на думці. Бо я й справді вважаю, що Мейссоньє надзвичайно переоцінений. Дивно, як усі одностайно називають його великим, — наче його обрали відвертальним маневром, щоб краще руйнувати інших. Беруть Мейссоньє і ним лупцюють.
Сьогодні ввечері мені здається, що я дуже дотепна і що я роняю по два-три влучні слівця на день, які пропадають марно... Учора за вечерею говорили про якусь пані Мерль, що нібито була колись бозна-ким, консьєржкою...
— Котра ж це? — питали.
— Та ота, що мала в Італійському театрі ложу навпроти сцени...
— Ви хочете сказати — ложну пику.
Але саме подали тімбаль, Ґавіні був у захваті від нього, і... можливо, це й зовсім не дотепно.
Я нічого не знаю і не бачу ні в чому потреби.
Сьогодні вранці мені здалося, що я захворію на холеру: мене нудило, проймало дрожем... Тож я прийняла лауданум, дала прийняти Анжеліці, Розалі й навіть запропонувала натурниці Едвізі.
Жюль сьогодні купив собі флакончик, такий самий, як мій.
Але він наче не розкривається... Це тому, що він хворий, чи просто тому, що приймає нашу турботу без захвату, чи це його паскудна вдача?..
Адже насправді ми бачилися дуже мало, і якщо ми близькі, то завдяки братові, завдяки живопису... завдяки нашому захопленню, а загалом ми ще мало знаємо одне одного... Ось я, наприклад, кажу йому про відвертість, а сама ж навіть щиро не дала себе розгледіти.

Примітки

Адольф Дюпюї (1824—1891) — уславлений комічний актор паризького театру «Вар'єте».
Лауданум (опійна настоянка) у 1880-х роках широко вживали як засіб для запобігання холері.