Неділя, 15 червня 1884

Ця тварюка Айєм приходив сьогодні зранку. Він радить мені просити за «Мітинг» дві тисячі п'ятсот франків.
Я казала вам, що, здається, якийсь Оппе й К° питали в мене ціну. Це великі комісіонери. Я мала дурість сказати шість тисяч франків. І, природно, відповіді нема. Це люди, що купують на перепродаж, а шість тисяч франків для торговця — це дорого. Айєм каже, що Монтенар, який має певний нагороджений талант, сказав йому, що страшенно любить мій живопис і що він робив йому компліменти про мене.
Він приймає вітання з того, що відкрив мене! Паскудний єврей. А тим часом усе крутиться й нічого не вирішує.
Я починаю трохи ненавидіти Жюліана. Мої симпатії чи моя ненависть повільні. Треба кількох ударів, а тоді настає мить, коли я підбиваю підсумок і складаю все докупи. Цей торговець юшкою завжди плів про мене дурниці під приводом розповідей про дивацтва «цієї надзвичайної натури». Він ніколи не був другом, спершу він почав думати бозна-що, речі в дусі того товариства, у якому він обертається, усіляких напівсвітських дамочок, Картрайтів тощо. А ще це істота, при якій можна сказати, що мене протанцювали на застава́нському балі, — він і не здригнеться й не скаже ні «ні», ні «так». Тепер ми помирилися, але мир, як і з моєю родиною, — то зневажлива байдужість; він не такий дурний, як моя родина, але дав мені чимало розчарувань. Дуже груба натура в основі.
Натомість Тоні охайний, хоч і обмежений; але Жюліан теж обмежений, тільки він сучасніший, він у курсі того, що балакають на бульварі, і обожнює Бальзака. Ні, друзів у мене нема. Є, щоправда, архітектор, але він більш ніж обмежений, проте натура дуже вірна, славний хлопець.
Канробери? Як на те пішло, але я не звіряюся їм цілком, потрібен час. Так, час. Безперечно, є симпатія чи антипатія з першого погляду, але потім настає дуже довга робота.
Є й люди, які спершу нічого тобі не промовляють, ось Еміль. А з Жюліаном — лише за кілька місяців я почала любити його бесіду, я була доволі дурна, щоб тішитися з того, що він вважав мене збоченішою, ніж я була. А потім потроху я помітила, що розуму в нього не так уже й багато.
У Булонському лісі я в сірому й гарна. У ті часи, коли я ходила гуляти щодня, у мене завжди було якесь обличчя, з яким мені кортіло зустрітися. Я йду й не дивлюся, ніхто мене не цікавить. Пам'ятаєте, в Італії? Загалом я ні за чим не шкодую, той минулий час не був щасливіший, він був лише інакший... А все ж... було веселіше, я морочилася з молодиками...
Понеділок, 16 червня 1884
Сьогодні ввечері ми йдемо дивитися «Макбета» (переклад Рішпена) із Сарою Бернар. Ґавіні з нами. Деніс зовсім здитинів, за два роки геть здав!
Я так рідко буваю в театрі, що мене це тішить. Але декламація акторів ранить мої мистецькі чуття.
Як було б гарно, якби ці люди говорили природно. О, ця декламація! Маре (Макбет) часом добрий, але в нього прохоплюються інтонації такі фальшиві й такі театральні, що аж жаль бере. Раніше я цього так не помічала. Сара, вона, як завжди, чудова, хоч її золотий голос і став голосом звичайним.
І ось ми в кареті їдемо додому.
Мама: — «Я цього терпіти не можу, по-перше, оскільки це віршами, то нудно, а по-друге, ці історії про вбивства — не для нашого часу, це старомодно.»
229
Вівторок, 17 червня 1884
Як же дратує мене моя картина!! А ще руки лишилося зробити! Мене вже не цікавлять ця квітуча яблуня й ці фіалки! І ця заснула селянка! Цілком вистачило б полотна в метр. А я зробила в натуральну величину! Зіпсовано! Це поганий Бастьєн!
І три місяці псу під хвіст!
Хай йому грець.