П'ятниця, 9 травня 1884

Читаю й обожнюю Золя, його критика та студії — речі цілком чудові, і я в нього шалено закохана.
Щоб сподобатися такому чоловікові, можна було б зробити все! І ви вважаєте мене здатною на кохання... Як усі! Ах! Боже.
Що ж, Жюля я любила так, як люблю Золя, якого ніколи не бачила, якому сорок чотири роки, у нього дружина й черевце. От скажіть, хіба світські чоловіки, ті чоловіки, за яких виходять заміж, не страшенно сміховинні?
Про що б я могла цілий день говорити з таким джентльменом?
Еміль Бастьєн вечеряє в нас і сповіщає мене, що в четвер уранці завітає з паном Айємом, доволі відомим колекціонером. У нього є Делакруа, Коро, Бастьєни, і він має хист відкривати майбутніх великих художників. Наступного дня по тому, як виставили портрет Бастьєнового діда, Айєм уже з'явився в його майстерні й замовив йому портрет власного батька. Здається, у нього дивовижний нюх. Еміль зустрів його сьогодні перед моєю картиною.
— Як вам це?
— На мою думку, це дуже добре, чи знаєте ви мисткиню? Вона молода? Тощо, тощо. Цей Айєм стежить за мною від минулого року, коли він помітив пастель, а цього року — картину...
Коротше, вони прийдуть у четвер. Він хоче щось у мене купити.
Що ви на це скажете?
Але в мене нема картин на продаж, це великі махини, я не мала часу виготовляти речі звичайних розмірів... Та що там.
Жюлеві не краще.
А Золя я люблю з повагою, трепетом і без надії, мов Бога.
А проте, якби я була, як раніше... Ах! Яке велике нещастя!
Якби Бог існував, хіба він уразив би мене отак? За що?
Субота, 10 травня 1884
Сьогодні зранку в Салоні з Клер, сніданок на вулиці Маріньян.
Потім багато гостей удома.
Я нудьгую. Що означає нудьгувати? Уже добрих шість років я цього не казала: я нудьгую.
Це місяць травень мене бентежить. Мабуть, так.
Сьогодні ввечері в Італійському театрі. Після панегірика Етенсель на мене дуже задивляються в лорнети, що мене бентежить, бо я не певна, що добре виглядаю. Мені довелося приколоти безліч фіалок, щоб приховати правий бік шиї, бо ліф із декольте. Ця сувора необхідність зійшла в очах публіки, мабуть, за гонитву за оригінальністю. За кавалерів у нас Міссак та пан де Азеведо, посланник Португалії.
Дають «Лючію», але після Ґаярре цей пересічний і холодний тенор викликає в мене жаль.
Словом, я не бридка, але фіалки на ліфі мене дратують. Після цієї дурної газетної статті про мою красу та мій живопис мені хотілося б показатися вбраною як усі [Викреслено: це безглузде маніження одягатися мисткинею], зрештою, річ лише у фіалках, а решта — у мене чорна сукня, декольте, сірий тюль, накинутий на плечі, і ця згубна гірлянда; сама гірлянда була б іще нічого, всі носять такі квіткові шнури через плече, але мені довелося подвоїти квіти на плечі, і люди, певно, подумали, що я граю мисткиню. Усі ці люди дивилися на мене й розглядали в лорнети, з усіх лож... пані де Пурталес, Бісакчі, пані д'Ерве, навіть генерал де Ґаліфе...
Зрештою, ці фіалки, може, й були гарні.