❦
Вівторок, 6 травня 1884
Література зведе мене з розуму. Читаю Золя — всього. Це велетень, нікчемні французи, ось іще один, якого ви навмисне не хочете визнавати.La littérature me fera perdre la tête. Je lis Zola, entier. C’est un géant, misérables Français c’en est encore un que vous faites semblant de méconnaître.
Я божевільна, що хочу писати. Хіба я можу? Мені бракує сил, я нічого не знаю. Я нічого не знаю. Я нічого не знаю.
Je suis folle de vouloir écrire. Est-ce que je puis ? Je ne suis pas de force, je ne sais rien. Je ne sais rien. Je ne sais rien.
А проте якась нездоланна сила штовхає мене до цього. О, вже давно! Від роману, початого 1876 року й так і не закінченого, вірші; і до того, й відтоді, і завжди. Тепер я дійшла до точки, коли всі ці мрії та всі спостереження, схоплені на льоту, прагнуть набути плоті.
Et pourtant une force invincible m’y pousse. Oh ! il y a déjà longtemps. Depuis le roman commencé en 1876 et jamais fini, des vers; et avant et depuis et toujours. Maintenant j’en suis arrivée à un point ou tous ses rêves et toutes les observations saisies au vol veulent prendre corps.
Здається, ніби в голові сюжети десяти книжок, не знаєш, з чого почати, а коли доходить до втілення цих мрій, спиняєшся після десятка сторінок.
Il semble qu’on ait les sujets de dix livres en tête, on ne sait par ou commencer et quand il s’agit de réaliser ces rêves on est arrêté après une dizaine de pages.
Зрештою, я кажу вам про це, бо нотую тут особливі стани мого духу. Навіть уже чимало написано. Але я кепкую зі своїх домагань. Писати — то було б добряче кумедно. Словом, я зрікаюся цього, кажу «ні», сміюся із себе, бо надто боюся бути смішною, а це ж нездоланне бажання.
Du reste, je vous en parle parce que je note ici les états particuliers de mon esprit. Il y a même une quantité de choses écrites déjà. Mais je me moque de mes prétentions. Ce serait un beau ridicule écrire. Enfin j’y renonce, je dis non, je ris de moi parce que j’ai trop peur d’être risible et que c’est une envie irrésistible.
Знадобилося б стільки часу... Від минулого понеділка, ось уже тиждень я не торкаюся пензля, тож поки що нічого, але доведеться знов узятися... Зрештою, це солодке безумство, що робить мене щасливою уже від самої думки, але і від якого я збентежена, схвильована, ніби думаю про це серйозно. І я думаю про це, можливо, надто серйозно, щоб зізнатися навіть тут. Та одного життя було б замало, а мого й поготів. Торкнутися всього й нічого не лишити по собі! Ах! Боже мій, я дуже сподіваюся, що лишу! Ах! Боже мій, яка ж я боягузка, і, охоплена таким жахом, я ладна повірити священникам!
Il faudrait tant de temps... Depuis lundi dernier, voilà huit jours que je ne touche pas à un pinceau alors ça va encore mais il faudra bien s’y remettre... Enfin c’est une douce folie qui me rend heureuse rien que d’y penser mais et devant laquelle je suis troublée, émue, comme si j’y songeais sérieusement. Et j’y songe, peut-être trop sérieusement pour l’avouer même ici. Mais une vie ne suffirait pas et la mienne surtout. Toucher à tout et ne rien laisser après soi ! Ah ! Mon Dieu j’espère bien que si ! Ah ! Mon Dieu je suis bien lâche et sous le coup d’une telle terreur, je suis prête à croire aux prêtres !