Вівторок, 11 березня 1884

Дощить.
Не тільки це... але я почуваюся погано. Усе це так несправедливо. Небо мене гнітить...
Зрештою, я ще в тому віці, коли навіть смерть пʼянить. Мені здається, що ніхто не любить усе так, як я. Мистецтво, музику, живопис, книжки, товариство, сукні, розкіш, гамір, спокій, сміх, смуток, меланхолію, кпини, кохання, холод; сонце, усі пори року. Усі стани атмосфери, спокійні рівнини Росії й гори навколо Неаполя; сніг узимку, осінні дощі, весну з її шаленствами, тихі літні дні й прекрасні ночі з яскравими зорями...
Я все обожнюю і всім захоплююся, усе постає переді мною цікавим чи піднесеним, я хотіла б усе бачити, усе мати, усе обійняти, злитися з усім — і померти, позаяк треба, за два роки чи за тридцять років, померти в екстазі, щоб спізнати цю останню таємницю, цей кінець усього чи це божественне відродження.
Це всеосяжне кохання — не почуття сухотниці, я завжди була такою і памʼятаю, рівно десять років тому я писала (1874 р.), перелічивши чари різних пір року: марно я хотіла б вибрати, усі пори року прекрасні, увесь рік... усе життя! Треба все! Решта не задовольняє, потрібна природа, перед нею все нікчемне!
«Зрештою, усе в житті мені до вподоби, усе видається мені приємним, і, прохаючи щастя, я почуваюся щасливою бути нещасною. Моє тіло плаче й кричить, але щось, що понад мене, тішиться, що живе, попри все». (вересень 1875 р.)
Недавня книжка Золя «Радість життя» розвиває щось подібне.
Я розумію все [і мирюся] з усім, що визначне... але я помру. Діти, у яких забагато розуму, вмирають молодими...
Тоні обідає тут сьогодні, він каже, що мої хлопчаки під назвою Збори дуже виграли і що загалом це серйозно добре і що це матиме вагу на Салоні.
Цей славний і добрий Тоні виголосив мені невеличку промову про те, як мало я йому довіряю, і про мої сучасні нахили, яким він зовсім не протистоїть; я цілком без упереджень, каже він, усміхаючись, я можу бути шаблонним, але можу й дати корисні поради, бо, зрештою, є незмінні принципи тощо.
— Але навіщо ви мені все це кажете, пане?
— Запевняю вас, що я цілковито вам довіряю, і якщо вже три місяці я вас не турбувала, то це винятково з делікатності... тощо.

Примітки

Марі недвозначно захищається від романтичного кліше про хворого на сухоти, який любить світ із гарячковою, хворобливою силою, — вона наполягає, що ця безмежна жага життя властива їй з дитинства. ↩
«Радість життя» Еміля Золя (1884) — роман, у якому самовіддана героїня Поліна Кеню раз у раз жертвує собою заради ближніх, зберігаючи стоїчне прийняття життєвих страждань. ↩
«Збори» (фр. Un Metting — так у Марі, правильно Un Meeting; 1884) — картина Марі, що зображує дітей робітників, які зібралися на вулиці, подана на Салон 1884 року. Назва натякає на політичні вуличні мітинги (англіцизм «meetings» був поширений у французькому республіканському дискурсі тієї доби). ↩