Неділя, 3 лютого 1884

Уже близько другої, і я пишу з ліжка, повернувшись від Італійців, де співали «Іродіаду» Массне. Я була з маршальшею і Клер—
Як сформулювати... невиразні докори проти... природи, музики, товариства?... Мені здалося, що маршальша не дуже задоволена тим, що показується зі мною; цей театр наче салон, і, певна річ, скажуть... звідки ця велика дружба; ці росіяни дають їм ложі... і маршальша, може, скаже або вже сказала, що я дуже талановита й що я приятелька-художниця її дочки... Проте вона приходить до нас у суботу й хотіла повезти мене на бал зі своєю дочкою і, зрештою, вже й показалася зі мною. Сьогодні ввечері вона була хвора, і я б приписала... Хай там як, ці принизливі думки катували мене, і на мені, певно, лиця не було...
Нерухома на краю ложі, я подумки проклинала долю... Боягузтво, злоба, людська підлота. Виправити це! Ісус від цього помер. Порятунок у тому, що звуть банальним становищем у світі, — а це я, втім, зневажаю до глибини душі. Імʼя або гроші. Виправляти світ, паплюжити його, зневажати, ганьбити... навіщо? Так, НАВІЩО??
Треба бути з-поміж тих, належати до тих, хто встановлює закон. Порятунок у цьому. Виправляти людську ганьбу! Та я дитя. Панувати над нею — так. А інакше прирікаєш себе на бунти й безіменні розпачі.
Та й чи ганьба це взагалі? Та ні, ці люди мають рацію, вони не роблять нічого поганого... І щойно ти спроможна чинити, як вони... Якби я була нагорі, я говорила б про це горезвісне людське боягузтво із поблажливою усмішкою, але я не нагорі, я ніщо, я чужинка, а цей мерзенний, цей дикий, цей лютий Париж — брехливий, боягузливий, неосвічений і варварський. Попри все й усе одно.
Ах! Вони мають рацію.
І ось і все, що я виношу з музичних вражень... Ні, але я хотіла спекатися цих гидот і не змішувати їх із чистими, святими речами Мистецтва, генія, того, що [є] вічно велике й вічно прекрасне [три чверті сторінки видерто]
Перша дія вражає новизною й широтою звуків. Це не схоже ні на що з відомого мені... Це справді нове.
Примітка упорядників
[ТРИ ЧВЕРТІ СТОРІНКИ видерто]
на полях
Та я навіть Вагнера не знаю.
і повне, і звучне, і гармонійне. уся опера відкривається із захватом. Це музика, що зливається з поемою воєдино, це відсутність арій і заповнень; це огорнуте, широке, чудове, грандіозне... Це великий митець і відтепер національна слава. Запевняють, що прекрасну музику не зрозуміти з першого... та годі ж, тут одразу розумієш, що це чудово й мелодійно, попри дуже вчену оркестровку.
Наприкінці першої дії є акомпанемент такої краси, що я завмерла.
І ми кілька разів перезиралися, ледве стримуючи сльози захвату. У мене це тому, що мені понад двадцять три роки, але в Клер, якій вісімнадцять, і її матері, якій сорок пʼять? Якби ці пси-глядачі були щирі, вони заплакали б; так! Є краса така... велика, така прониклива, така сильна...
А втім, захват загальний... Це тріумф, і цей Жюль Массне — щаслива людина.
Звісно, коли почуєш її вдруге, вона здасться ще прекраснішою, але я не допускаю думки, що справді прекрасну музику не розуміють одразу.
Поява Іоанна Хрестителя в першій дії змушує здригнутися. Співак, якщо дивитися без бінокля, схожий на Бастьєна-Лепажа, тільки кращий... («Пастухи у Вифлеємі» і «Святі жінки»). Музика, що супроводжує цей вихід, такої разючої простоти, що це... це дуже гарно. Арія Геродота й дует Іоанна та Саломеї... Доходить до вибухів голосу, де піднесення сягає вершини. Пустеля, Пророк, Біблія. Свята свобода, яку відтоді проповідують... Республіка—
На маршальші був діамантовий орел, що тримав у дзьобі оливкову гілку. Імперія — це мир. Але вона вважає оперу чудовою.
Вона така й є, о! так, це потужно, це прекрасно, це піднесено, це барвисто, це насичено, широко звучно...
Що ж, безперечно, моя італійська музика не може змагатися з цим засліпленням--- Бо це засліплення таке чудове, що воно навіть майже зворушливе... Ні, не те... І все ж навіть з копійчаною оркестровкою італійські романси стиснуть тобі серце чи навіють мрії про кохання. Старі мотиви старих опер... І «Аїда»...
Ах! Хай йому біс, це трохи як «Іродіада», але цей Массне — мелодійний французький Вагнер. Стривайте!
навскоси
Я ніколи не чула нічого з Вагнера й суджу з натхнення.
А ось і порівняння. Вагнер — це Мане. Це неповний батько нової школи тих, хто шукає талант у правді й почутті; нові школи були завжди, тільки за останню сотню років живопис збився з дороги, і його повертають на добрий шлях.
Отже, Вагнер — це Мане.
Верді й Массне беруть у нього те, що в ньому було доброго, і шукають свій шлях. Массне француз, а Верді італієць.
Верді, можливо, менш учений, але пристрасніший...
Навіщо порівнювати? Чи гарна, чи піднесена «Іродіа-да»? Так.
Що ж, ось і все.
«Симон Бокканегра», остання опера Верді (нова манера), нудна й безглузда. Він поцупив у німця всі його вади...
Що ж до Массне, його звати Жюль. Я зрікаюся «Аїди»? Ніколи!!! Та якщо «Іродіаді» бракує любовної ноти — дарма, бо нота таки відсутня! Попри дурний винахід зробити святого Іоанна закоханим у Саломею. Я б бачила їх радше як натхненних. Пророк і вона, натхненна, проте кохання тоді було б неминучим.. Я б полюбила його, Іоанна, і лютувала б, що не блищу при дворі Вітеллія, який у пʼєсі дуже по-дурному зʼявляється...
Загалом, єдине чудове почуття, якого я зазнаю, — це мить, коли моя нещасна голова торкається свіжої й білої подушки...
Массне дуже милий, як кажуть, у нього чотирнадцятирічна дочка, бо він одружився дуже молодим, і дуже пристойна дружина. Великий митець, що живе як звичайний чоловʼяга. Мені це не до вподоби. Він мав би бути самотнім, щоб бути справді великим...
Тоді він був би нещасним, можливо, так, це можливо, але цікавим.
Ще трохи, і якби він був самотній... я захоплювалася б ним більше за Бастьєна...
Чи сягає він поза межі, чи він Сен-Марсо, чи він Бастьєн?
Не знаю, але музика в нього справді прекрасна.
Верді сягає поза межі, надто в «Аїді».
Так, Массне — пленерист, він каже, що хоче повітря в опері, він хоче, щоб усе трималося купи від початку до кінця і щоб персонажі й мелодії рухалися в музичній атмосфері, яка їх огортає й оживляє...

Примітки

«Іродіада» — опера Жуля Массне (1842–1912) за оповіданням Флобера «Іродіада» (1877), уперше поставлена в Брюсселі 1881 року; тут ідеться про її паризьку премʼєру. ↩
«Імперія — це мир» — слова Луї-Наполеона з його промови в Бордо в жовтні 1852 року; орел був емблемою бонапартистів. ↩
Рене де Сен-Марсо (1845–1915) — французький скульптор. ↩
Так у тексті: plein airiste [sic] — Марі переносить живописний термін на музику. ↩