Понеділок, 4 лютого 1884

Прошу вибачення, що я перехвалила «Іродіаду». По-перше, лібрето погане, а по-друге, опера багато в чому схожа на «Аїду», тільки слабша за почуттям...
Сама Саломея й хори за лаштунками впереміш із її голосіннями над долею Іоанна — це надто нагадує Аммеріс саму з хорами за лаштунками, що тужить над долею Радамеса. Але яка різниця! В «Іродіаді» це бліда копія. Щоправда, у Массне дуже повна й дуже широка оркестровка, і він добуває надзвичайні звучності, але зловживає ними... Це дуже гарно — писати широко, але... Ця безперервна широта й ця потуга спершу приголомшують, але в цьому бракує пристрасті, до якої він так і не доходить, попри всю свою вченість.
Але вченість безсила... В «Аїді» є захопливі фрази з цілком італійською мелодією, а в «Іродіаді» мелодія надто спрощена й скидається на соромʼязливу, яка не зважується... Очевидно, що, не роблячи нічого надто виразного, доходиш до дуже великої єдності, а коли при цьому таки не надто бракує «арій», виходить чудовий ансамбль. Треба переслухати «Аїду», щоб побачити, чи справді вона трохи бідна поряд із буйною широтою Массне.
Массне — це Мункачі, я не зважувалася сказати це вчора, а сьогодні так думаю.
Обидві партитури в мене на піаніно.