Середа, 30 січня 1884

Майже нічого не зробила, приміряла сукні...

Клер і Вільв'єль.

Піп, принцеса і Ґайяр на обіді. Ґайяр і я говоримо про серйозні речі... Інші слухають, піп подеколи втручається в розмову... політику, Тонкін і Феррі¹; політику з психологічними розшуками... Не знаю, чи то Ґайяр дурний, але мені здалося, що я була дуже дотепна, будуючи довгі фрази з несподіваними розв'язками, дуже спокійним голосом. Він сприймає мене дуже серйозно, цей радикал, чоловік графині де Кенсі. Здається, мене дивує, що мене сприймають серйозно... Зухвалиця!

Четвер, 31 січня 1884 Скінчила Жака! А оскільки його брат, трирічне маля, прийшов його забрати, я роблю його начерк.

О! За двадцять хвилин, як і годиться вищому генієві. Потім...

Бастьєн народився в листопаді 1848 року. Йому тридцять п'ять років.

Він уже був живописцем 1870 року й, отже, міг утекти до Англії, як лагідний Тоні².

Але він був на війні, і його брат теж, хоча тому ледь п'ятнадцять-шістнадцять років.

Та в брата не така вже й заслуга, він наслідував приклад. Це людина... цікава, цей Бастьєн... Я весь час про нього думаю, і кристалізації³ утворюються чудово.

Отож кинутий Альбером Вольфом⁴.

Він заховався під іменем Адольфа...

Це дуже добре, що він воював, він і справді, певно, має прекрасний характер... Його брат каже: якби ви його знали, якби ви знали, яке в нього серце, каже, що він надзвичайно чутливий до злиднів і несправедливостей Парижа й лишається на селі, щоб вони його не доконали.

І ось нарешті оце вже вінцем було — Маккей його взяла та й кинула...

на Монмартрі...

А коли я вигукнула:
— Яка щаслива тварина!
— Він, — відповів мені архітектор, — найнещасніший хлопець із усіх...

Я не спитала чому... але! Хоробрий, щирий, славетний.

А коли Маккей його кинула, Він до шинкаря унадився, Замовляв собі зелені абсенти на Монмартрі — Та крім того, що він про мене не думає, ми ніколи не могли б любити одне одного доброчесно, є нездоланні перешкоди... Коли він помер, як старий пацюк

Я цілком могла б вийти за Сент-Амана.

Тільки брат його й оплакав Це єдиний можливий лад у разі, якби ця людина — славетна, хоробра, нещасна й щира — зволила---

Бо Еміль — ніжна душа...

Та якби він зволив звернути увагу на авторку, на суперницю Віктора Гюго, його звинуватили б, що він хоче забезпечити собі життя... Я багата... А я не хочу ані найлегшої тіні на божественних, небесних почуттях... тощо.

Якби він сказав собі бодай таке: я її обожнюю, та ще й вона має статок, що теж не завадить. Це вже було б для мене жахливо. Тому я ніколи не вийшла б заміж із кохання... Є лише Сент-Аман.

Вулиця Леґандр⁵! Бо я марю коханням, а не тим, щоб жити завжди разом.. Хоч би яким піднесеним і янгольським ти був, це, певно, обуржуазнює серця... Тому коли двоє винних знаходять надзвичайне щастя провести два тижні разом, це наче втіха проїхатися фіакром, коли звик до ландо--- Але все одно ні.

Я бачу це так виразно... Я це, сказати б, прожила... І це, певно, правда.

Завважте, що я аж ніяк не претендую говорити загалом і пропонувати правила поведінки, я кажу за себе, і якщо те, чого я хочу, поза загальними правилами, то тим гірше; мені це підходить, влаштовує мене, і я цілком вільна марити особливим щастям--- Ми ніколи не нудилися б одне одним у звичайних речах і бачилися б лише для того, щоб ділитися найкращим, найвишуканішим, найніжнішим і найдотепнішим, що є в людській природі.

Це було б наче години відпочинку в дні бідного робітника... Зрештою, це речі можливі... А що ж треба, щоб це справдилося? Щоб я була любима. Ось і все.

Ми обоє маємо величезні таланти й перебуваємо поза приземленим людством... Це могло б бути прекрасне існування... для двох... Але...

Відколи він платив йому квітками, Крамар відмовляв йому в фарбах.

Бачиш винних, що щасливі двадцять п'ять років... Я б нікого не обманювала.

Аби лиш я не померла між двадцятьма вісьма й тридцятьма роками. Кажу вам, що справи кепські.

Він накоїв би вбивств.

То я його кохаю? на Монмартрі