Субота, 12 січня 1884 — продовження

Та й годі, опівночі пʼємо шампанське й обмінюємося побажаннями.
Кажуть, що перша людина, яку бачиш після півночі, має бути чорнявим чоловіком; я заплющила очі опівночі, а опівночі й кілька секунд Жюліан казав мені їх розплющити, він тримав годинник, — і це чоловік, і він чорнявий.
Зрештою, я вступаю в рік стерпно й навіть добре, я чула самі лише мистецькі підбадьорення, і сьогодні ввечері, по суті, є самі друзі, та ще й шикарні... Я висловлююся, мов куховарка... До речі, про куховарку — цей бідолашний архітектор був запрошений сьогодні ввечері й написав мені такого дурного листа! Він захотів відповісти на мої жарти теж жартами... Але як же це незграбно — наче писав пруссак.
А його брат такий самий? Теж? Імовірно. Ах! діти мої, якби ж я могла мати талант; позавчора я не могла заснути до пізньої ночі, бо сміялася сама-одна в ліжку, складаючи ось такі нечувані куплети:
Мелодія, добре знана на Монмартрі.
Гарненьким він зовсім не був, тож і подобатися не вмів, хоч пензлі мав із кунячої шерсті, на Монмартрі.
Він мав вигляд маленького ацтека, а брат його був архітектек, обидва кохали ту звану Башкирцеву, на Монмартрі.
Він намалював двох закоханих, і нічого путнього не вийшло, бо все полотно було геть зелене, на Монмартрі.
Відколи він заплатив йому квітами, крамар відмовляв йому в фарбах, він міг би й убивства накоїти, на Монмартрі.
Та коли він побачив мої картини, він знайшов їх такими гарними, такими гарними, що так і застиг із роззявленим ротом, на Монмартрі.
Бачачи себе так швидко затьмареним, він страшенно зніяковів і пішов поплакати під пагорбом, на Монмартрі.
А тоді — і це вже був вінець усього — він напився в шинкаря, пив на дурничку зелені абсенти, на Монмартрі.
Зрештою, покинутий Альбером Вольфом, він сховався під імʼям Адольф, цілий день тільки те й робив, що скиглив, на вулиці Лежандр.
Коли він помер, мов старий пацюк, лише брат його оплакав, бо Еміль — це ніжна душа, на вулиці Лежандр.
підпис: Мане
Я ніколи не любила віршів інакше, як отак.
Піду спати з солодкою й підкріпливою певністю, що мені байдуже до цього маленького селюка-маляра, о! та аж так, що він не може хіба що не обожнювати мене тепер, коли я по-справжньому його зневажаю.

Примітки

Вірші — це жартівлива пісенька в стилі монмартрського вуличного співу, з рефренами, що закінчуються на «Монмартрі» та «вулиці Лежандр» (де мешкала родина Бастьєна-Лепажа). «Адольф» — зневажливе прізвисько Марі для Жюля Бастьєна-Лепажа. «Ацтек» (astèque) був тогочасним слівцем для бридкого чи дивакуватого на вигляд чоловіка. «Архі-тек» римується з «астек» і вказує на фах Ґабріеля Жері. Підпис «Manet» — жарт на посмертний кошт Мане, якого недавно цькувала преса. ↩