Середа, 28 листопада 1883

Я пишу портрет Діни, біла гармонія, це чудово.
Вчорашня дівчина гортала мої альбоми, і я знову натрапила на старий ескіз — убивство Цезаря. Це мене захопило.
Мені треба було занотувати кілька зелених тонів, чотири години надворі, бо ось уже три дні полярне сяйво палахкотить над Парижем. Отак, у фіакрі, я писала, а фіакр їхав... Я шукала самих лише тонів...
Отже, готово, я повертаюся й кидаюся на Светонія й Плутарха. Монтескʼє обожнює розповідь про вбивство в Плутарха. Ото вже академік.
Воно вилизане й красномовне, тоді як у Светонія аж здригаєшся — це протокол, від якого холоне спина. Який же дивовижний ореол мають великі люди, коли через стільки століть їхнє життя і їхня смерть змушують нас здригатися й плакати.
Я плакала за Ґамбеттою. Щоразу, перечитуючи історію, я плачу за Наполеоном, Олександром і Цезарем, але Олександр помер погано, тоді як Цезар — ось він, справжній Юлій!
Я напишу цю картину. Для себе — задля почуттів, а для юрби — бо це римляни, бо там анатомія, кров, бо я жінка, а жінки не зробили нічого класичного у великому масштабі, і ще тому, що я хочу застосувати свої здібності до композиції та рисунка. І тому, що це буде дуже гарно.
Прикро мені те, що це діється в Сенаті, а не надворі, — однією складністю менше... а я хотіла б їх усіх. Коли я відчуваю, що беруся за найскладніше, я раптом стаю дуже холодною, дуже рішучою, збираюся, зосереджуюся, і в мене виходить набагато краще, ніж у роботах, доступних тим, хто нижчий за мене.
Не треба їхати до Рима, щоб написати цю картину, і я почну її, щойно... А проте в березні й квітні весна дає надворі дуже гарні тони, і я мала намір поїхати писати квітучі дерева до Аржантея. Як же багато треба зробити в житті!
А життя таке коротке! Я навіть не знаю, чи матиму час виконати те, що вже задумано...
«Святі жінки»... — Великий барельєф «Весна», Юлій Цезар, Аріадна. Аж голова паморочиться. Хочеться всього, відразу... А все робитиметься поволі... своєю чергою, із затримками, з холодами й розчаруваннями.
Життя логічне. Усе сплітається. І коли Брут, переслідуваний привидами, заколюється, я ловлю себе на вигуку: так тобі й треба, мерзотнику, так тобі й треба, підлий злочинцю!
Зарондні обідають тут сьогодні ввечері, як і Енгельгардти, княгиня з Божидаром і Жюліан.
Ці Караджорджевичі заздрісні; мати була дуже невдоволена, побачивши цю петербурзьку пані, дружину сенатора, вхожу до двору... Сама вона не знає жодної пристойної людини й терпіти не може, щоб ми були інакші; будуть нескінченні пересуди з її сусідкою, тією чудною княгинею, яку ми не схотіли бачити... Бридке товариство.
А Божидар, яка ж утома — чути, як він завжди бреше без ладу й складу!
Зрештою.
Жюліан каже, що Брезло приходила до нього й після довгих манівців заговорила про мене.
— Росіянка пише картину?
— Так.
— Велику?
— Так.
— Яка вона?
— Дехто вважає її надзвичайно гарною.
— А ви?
— Я вважаю її гарною.
— А!.. Це діти?
— Так.
— Що вони роблять?
— Займаються політикою.
— Там шість чи девʼять постатей?
— Так, щонайменше шість.
— То виходить, це поважна річ?
— Так.
— А.
«Ви її непокоїте», — каже Жюліан! Окрім того, вони говорили про Бастьєна-Лепажа; Брезло каже, що Маккей лютує, бо цей митець вічно стирчить у нас.
— Він звідти не виходить?
— Він буває там часом, — відповів обачний Жюліан, і ще додав (мені): я лишаю їй ці думки, щоб трохи її помучити; я також сказав їй, що подейкують про дуже доброчесне завершення історії Бастьєн—Маккей; але Брезло прибрала свого глибокодумного вигляду й по мовчанці:
— Він надто розумний, щоб утнути таку дурницю.
Ах! чарівна дівчина.
Це Картрайт розповіла їй про мою картину, вони знову подруги!-?-!-?
Як же я тепер шліфуватиму цю картину, ще дещо перероблю...
Дай Боже, щоб картина вийшла гарна, а Бастьєн був надто розумний.
Ах! байдуже. Мистецтво і слава. Бути славетною! Як подумаю!.. Ні, жодна логіка подій, жодна підготовка, ніщо не зможе притупити спалаху шаленої радості, якщо я переможу... У великому...
Пані Ґавіні приходила з Ґабріелем, я прийняла їх у майстерні. Молодик за кілька днів відʼїжджає, і, як і попередні рази, мені буде прикро... Зовсім трохи, але все ж... Мені все здається... що він хотів би мені щось сказати; того вечора в театрі він повів мене подивитися іншу ложу, для зміни, чи не здасться вона мені кращою, а замість того завів розмову, яка... Та я повернулася до наших пань. Зрештою...
Перемогти у великому — не думайте, що я мрію про наступний рік чи навіть про той, а пізніше... Це все одно було б так запаморочливо, що я не хочу про це думати... Це неможливо! Це було б надто гарно... І тоді я сама буду собі своїм Жюлем Бастьєном-Лепажем. Я його зневажаю.

Примітки

Те, що Париж наприкінці листопада 1883 року вважав полярним сяйвом, було яскраво-червоними сутінковими загравами, спричиненими пилом від виверження Кракатау в серпні 1883 року (en.wikipedia «1883 eruption of Krakatoa»). ↩
Леон Ґамбетта (1838–1882): французький республіканський державний діяч, що помер 31 грудня 1882 року. ↩
Луїза Брезло (1856–1927): швейцарсько-німецька художниця, головна суперниця Марі в Академії Жюліана. ↩
«La Cartwright» — пані Картрайт, американська господиня салону в Парижі (див. 21 листопада 1882), не англійська критикиня Джулія Картрайт. ↩