Середа, 28 листопада 1883

Я пишу портрет Діни, біла гармонія, це чудово. Учорашня дівчина, гортаючи мої альбоми, дала мені віднайти старий ескіз — убивство Цезаря. Це мене захопило. Мені треба було занотувати кілька зелених тонів, чотири години надворі, бо ось уже три дні полярне сяйво палахкотить над Парижем. Отак, у фіакрі, я писала, а фіакр їхав... Я шукала самих лише тонів... Отже, готово, я повертаюся й кидаюся на Светонія й Плутарха. Монтеск'є обожнює розповідь про вбивство в Плутарха. Ото вже академік. Воно вилизане й красномовне, тоді як у Светонія аж здригаєшся — це протокол, від якого холоне спина. Який же дивовижний ореол мають великі люди, коли через стільки [Замазано: століть їхнє] життя і їхня смерть змушують нас здригатися й плакати. Я плакала за Ґамбеттою. Щоразу, перечитуючи історію, я плачу за Наполеоном, Александром і Цезарем, але Александр помер погано, тоді як Цезар — ось він, справжній Юлій! Я напишу цю картину. Для себе — задля почуттів, а для юрби — бо це римляни, бо там анатомія, кров, і бо я жінка, а жінки не зробили нічого класичного у великому масштабі, і бо я хочу застосувати свої здібності до композиції та рисунка. І бо це буде дуже гарно. Прикро мені те, що це діється в Сенаті, а не надворі, — однією складністю менше... а я хотіла б їх усіх. Коли я відчуваю, що беруся за найскладніше, я раптом стаю дуже холодною, дуже рішучою, збираюся, зосереджуюся й виходить набагато краще, ніж у роботах, доступних моїм підлеглим. Не треба їхати до Рима, щоб написати цю картину, і я почну її, щойно... А проте в березні й квітні весна дає надворі дуже гарні тони, і я мала намір поїхати писати квітучі дерева до Аржантея. Як же багато треба зробити в житті! А життя таке коротке! Я навіть не знаю, чи матиму час виконати те, що вже задумано... «Святі жінки»... — Великий барельєф «Весна», Юлій Цезар, Аріадна. Аж голова паморочиться. Хочеться всього, відразу... А все робитиметься поволі... своєю чергою, із затримками, з холодами й розчаруваннями. Життя логічне. Усе сплітається. І коли Брут, переслідуваний привидами, заколюється, я ловлю себе на вигуку: так тобі й треба, мерзотнику, так тобі й треба, підлий злочинцю! Зарондні обідають тут сьогодні ввечері, як і Енгельгардти, княгиня з Божидаром і Жюліан. Ці Карагеоргевичі заздрісні; мати була дуже невдоволена, побачивши цю петербурзьку пані, дружину сенатора, вхожу до двору... Сама вона не знає жодної пристойної людини й терпіти не може, щоб ми були інакші; будуть нескінченні пересуди з її сусідкою, тією чудною княгинею, яку ми не схотіли бачити... Бридке товариство. А Божидар, яка ж утома — чути, як він завжди бреше навмання! Зрештою. Жюліан каже, що Брезло приходила до нього й після довгих манівців заговорила про мене. — Росіянка пише картину? — Так. — Велику? — Так. — Яка вона? — Дехто вважає її надзвичайно гарною. — А ви? — Я вважаю її гарною. — А!.. Це діти? — Так. — Що вони роблять? — Займаються політикою. — Там шість чи дев'ять постатей? — Так, щонайменше шість. — То виходить, це поважна річ? — Так. — А. «Ви її непокоїте», — каже Жюліан! Окрім того, вони говорили про Бастьєна-Лепажа; Брезло каже, що Маккей лютує, бо цей митець вічно стирчить у нас. — Він звідти не виходить? — Він буває там часом, — відповів обачний Жюліан, і ще додав (мені): я лишаю їй ці думки, щоб трохи її помучити; я також сказав їй, що подейкують про дуже доброчесне завершення історії Бастьєн—Маккей; але Брезло прибрала свого глибокодумного вигляду й по мовчанці: — Він надто розумний, щоб утнути таку дурницю. Ах! чарівна дівчина. Це Картрайт розповіла їй про мою картину, вони знову подруги!-?-!-? Як же я її доглядатиму, цю картину, ще дещо переробляю... Дай Боже, щоб картина вийшла гарна, а Бастьєн був надто розумний. Ах! байдуже. Мистецтво і слава. Бути славетною! Як подумаю!.. Ні, жодна логіка подій, жодна підготовка, ніщо не зможе притупити спалаху шаленої радості, якщо я переможу... У великому... Пані Ґавіні приходила з Габріелем, я прийняла їх у майстерні. Молодик за кілька днів від'їжджає, і, як і попередні рази, мені буде прикро... Дуже трохи, але все ж... Мені все здається... що він хотів би мені щось сказати; того вечора в театрі він повів мене подивитися іншу ложу, для зміни, чи не здасться вона мені кращою, а замість того завів розмову, яка... Та я повернулася до наших пань. Зрештою... Перемогти у великому — не думайте, що я мрію про наступний рік чи навіть про той, а пізніше... Це все одно було б так запаморочливо, що я не хочу про це думати... Це неможливо! Це було б надто гарно... І тоді я сама буду собі своїм Жюлем Бастьєном-Лепажем. Я його зневажаю.

Примітки

Harmonie blanche: картина в переважно білій палітрі, під впливом тональних гармоній Вістлера.
Полярне сяйво, видиме в Парижі: рідкісна геомагнітна буря зробила полярне сяйво видимим над більшою частиною Європи в листопаді 1883 року.
Леон Ґамбетта (1838–1882): французький державний діяч і лідер Третьої республіки, що помер у січні 1882 року — Марі його оплакувала.
Луїза Брезло (1856–1927): швейцарсько-німецька художниця, головна суперниця Марі в Академії Жюліана.
Картрайт: Джулія Картрайт (1851–1924), англійська мистецтвознавиця й журналістка, що писала про французький живопис.