Вівторок, 20 листопада 1883

Чи кохає він мене? Питаєш про це в книжки, навмання сторінку, третій, четвертий чи двадцятий рядок праворуч... І якщо оракул відповідає гарно, починаєш вірити. Чи це дурість?
Після цієї великої дурепи Леоні, яка так спокійно говорить про свої прикрощі, я йду побачитися з цим великим телепнем Ґабріелем.
Він робить усе, що може... але нічого не вийде.
Мені з ним нудно, з цією золотою серединою, — ані найменшого інтересу, що я можу йому сказати й навіщо? Він такий пристойний, як лише можна, це найкраще у своєму роді, у нього навіть є серце, гадаю. Зрештою... Та для мене його не існує, і додам — на жаль.
О! бути дурною! Бути гарною й дурною — ось чого я бажала б своїй доньці.
Гарною й дурною, але з кількома принципами, щоб не пропасти.
Хотіла б я знати, чи дає цей щоденник уявлення про істоту справді вищу? Про істоту, яка мала б право говорити так, як я, яка прибирає в товаристві любʼязного й поблажливого тону й яка страждає від дурниць, що їх змушена слухати... ???
Шукаю порівняння між чоловіками, які не існують, і рештою... Дві пляшки, однакові на око, їх зважуєш у руці; одна важка, а друга легка... І ось ця несподіванка, яку відчуває рука, що не сподівалася різниці у вазі, — розумієте. Береш легшу, розмахуєш нею й викидаєш у вікно...
Сьогодні ввечері ми йдемо дивитися «невидимих» — це безліч речей, побачених крізь величезний мікроскоп.
Лише родина та Жері. Цей молодик намагається справити на мене враження, сидячи позаду в тому темному театрі, в глибині темної ложі, і, оскільки я часто нахиляюся, щоб краще бачити, він прилаштовується так, щоб черкати мене по спині своїми лапами, носом чи плечем. А оскільки я навмисне провела рукою перед його обличчям, він її поцілував. Тоді я сказала йому, що вщипну його, якщо він не сидітиме спокійно. Він навіть, дмухаючи мені на потилицю, торкнувся своїм дипломатичним ротом тканини мого ліфа на плечі. Я вдала, що нічого не відчуваю. Ми добрі товариші... І щоб він не подумав чогось зайвого... я кажу при всіх у кареті, що цей Жері весь час був позаду мене й що я не могла ворухнутися, не наштовхнувшись на нього, і що я навіть зацідила йому кулаком, — і це правда.
І поки нам показували шматок сиру з тваринками завбільшки з кролів і поки в ложі було дуже темно, а цей чарівний хлопець відчував, що я, може, недостатньо його уникаю, — недостатньо його уникаючи, я оберталася до цього великого спокусника з поглядом і гримасою, що виразно означали: «знаєш, мій хлопчику, ти не існуєш».
Він навіює мені розмови на кшталт тих, що ведуть панянки з «Vie Parisienne»; мені кортить здатися цьому молодому залицяльникові вітрогонкою, навіть розпусною.
Дивіться, від чого залежить щастя... Це великий чорнявий дипломат; поставте на його місце маленького русявого художника... яка зміна.
Та з маленьким русявим художником... те, що я оце написала, не означає нічого; з ним було б не так. Це не має жодного стосунку —
Катерина II, моя люба Катерина II. На пʼять хвилин, і то навіть ні.

Примітки

Бібліомантія: звичай шукати настанов, розгорнувши книжку навмання й прочитавши перший-ліпший уривок. ↩
В оригіналі латиною: «aurea mediocritas» (Горацій, «Оди», II, 10) — «золота середина»; Марі застосовує це до чоловіка приємної посередності. ↩
La Vie Parisienne: сатиричний ілюстрований журнал, відомий своїм фривольним гумором і зображеннями паризького світського життя. ↩