Четвер, 8 листопада 1883

Читаю в газеті, що вчора на відкритті промислової виставки на вулиці де Сез було багато люду, наші великі князі. Я мала туди піти й проґавила день.
А серед названих імен читаю: Бастьєн-Лепаж. Від цього я страшенно знервована, ледь не плачу.
Ні, годі боротися, не щастить мені, цим усе сказано. І від цього мене тягне співати, акомпануючи собі на арфі. Якби я була цілком щаслива, то, може, й не могла б працювати. Кажуть, що всі великі митці наїлися лиха; моє лихо — це всі ці злигодні, що завжди вертають мене до підніжжя Мистецтва, єдиного, задля чого я живу.
О! стати славетною!
Коли я бачу себе славетною в уяві, це наче спалах блискавки, наче доторк до електричної батареї: я схоплююся й починаю ходити по кімнаті.
Скажуть, що якби мене видали заміж у сімнадцять, я була б як усі. Тяжка помилка: щоб мене можна було видати заміж, як усіх, я мусила б бути іншою. Якби Лардерель захотів, чи вийшла б я за нього? Гадаю, що так, але це не тривало б довго: я покинула б цю істоту, пʼяницю й картяра, — і що б зі мною сталося? Я працювала б.
Це єдиний, за кого я подумки погоджувалася вийти, бо гадала, що він має триста тисяч франків, і він був родич короля, і він мені подобався. Якби була лише ця остання обставина, я й не думала б про шлюб.
Гадаєте, я коли-небудь кохала? Не думаю. Ці минущі захоплення скидаються на кохання, але це, мабуть, не воно.
Отож Бастьєн-Лепаж... Я вам це пояснила, це наче на підступі до великого міста... При вигляді музею... Як же все це не було б моїм?
І ці враження збурюють у мені всілякі хвилювання, як-от сьогодні вранці...
Саме велич зворушує мене до глибини...
Так от, я, може, напередодні того, щоб «бути серед них».
Якщо я стану славетною, юна, елегантна й гарненька, — чи не буду і я серед них?
Я достатньо належу до товариства, щоб великий талант дав мені незрівнянне місце. Ах! Якби... це могло статися.
А поки що піду до Жюліана... Навіщо? Сама не знаю.
Це мене навіть не розважило. Та й він уперто повторює, що той, хто розуміє Бастьєна так, як я його розумію, має робити більше... Я теж тієї думки, що хлопчаки потребують ще кількох днів роботи. Що ж, домовилися. А архітектор, зрештою, був оптимістом.
Я й далі відчуваю цю велику слабкість... Мов послаблені струни інструмента, — чому?
Жюліан каже, що я схожа на осінній краєвид, на занедбану алею, повну туманів і зимової безнадії... «Саме те, що я щойно зробила, любий пане».
Старий Жюліан часом каже влучно.
— Чи показуєте ви свою картину великій людині?
— Краще б я стрибнула з пʼятого поверху.
— Так от, це доказ того, що ви відчуваєте: цього замало, і ви здатні піти далі.
Дуже влучно.
Він знає, що той їде до Америки, і каже, що для мене це порожнеча, — теж влучно.
Бо ж, зрештою, це не було завершено, але це було щось, а тепер немає вже нічого.
Завжди влучно.
Маленький Канробер приходить провести в нас свій четвер, і ми ведемо його до музею Ґревен.
А потім?.. Що далі?
Зрештою, що я зробила і чому невдоволена?
Слід було б звести це в одну чітку фразу.
Так от: я невдоволена тим, що не зуміла видерти Жюля Бастьєна-Лепажа в тієї дами.
І до речі, ви гадаєте, що я серджуся на стару Маккей? Чи ревную? Анітрохи; я читаю в романах, що страждають, кажучи собі: «вони разом». Це почуття мені незнайоме. Я лише лютую, що не видалася йому досить сліпучою, щоб усе покинути.
Чи це кохання?
Не думаю. Може, це моя манера кохати? Теж ні: моя буде така, як в інших... тільки краща.
То що ж тоді є?
Велика порожнеча, нудьга.
Чому?! Треба шукати, що змінило б цей атмосферний стан.
Я не бачу нікого, крім цього маленького художника. Це не було б усім, але це було б щось...
Мої почуття не цілісні й не заслуговують на Божу прихильність.
Мені сьогодні аж плакати хотілося.
Я не бачу нікого, крім цього маленького маляра! Я й сама направду не знаю, що думаю!
Та від справді гарної картини я б нетямилася з радості, якби могла її написати!

Примітки

Алессандро (Олександр) де Лардерель — флорентійський граф, у якого Марі була закохана 1877 року в Неаполі та Флоренції. ↩
«Маленький Канробер» — школяр, що проводить у родини свій четвер, вільний від уроків день. ↩
Музей Ґревен: паризький музей воскових фігур, відкритий 1882 року. ↩