Субота, 3 листопада 1883

Пан Ешман (колишній кавалергард, років п'ятдесяти восьми чи шістдесяти, одружений зі славетною французькою акторкою, — дружини його ми не знаємо) приходить відрекомендувати ще одного росіянина на ім'я Сафонов, який носить перуку й живе в Парижі з надією дістати посаду при посольстві, дуже багатий. Потім княгиня Карагеоргевич, яка приходить, як і майже щодня, грати в пікет і обідати. Я від неї втомилася, вона мене нудить. І нарешті — Габріель Жері, що приїхав із Константинополя на два місяці... Він став ще довшим і ще худішим, але милим, як і раніше, і завжди з дуже ніжним виглядом; гадаю, цей вигляд у нього природний, хіба що я викликаю в ньому добрі почуття... Його приїзд мене розбуркує — ось уже півроку чи шість років, як я не бачила молодого чоловіка... Це бадьорить. Мене оточують зацвілі люди. Стара Енгельгардт і її син, маленький ацтек, років тридцяти, Черницька, Карагеоргевичі, піп... суцільна цвіль. Зрештою, візит Габріеля будить мою ніжність до пана Жюля Бастьєна-Лепажа; це безглуздо, але це так. І за вечір я ловлю себе на тому, що з сумом і зневірою думаю: невже він мене ніколи не покохає? Я кажу собі це, щоб воно не справдилося... Доходиш до того, що рахуєш сходинки на сходах, кроки, які робиш по кімнаті, число присутніх: любить, трішки, дуже, пристрасно й зовсім ні!... Усе йде в хід, аж до літер на вивісках, до шматків хліба на столі, — словом, мономанія. І коли виходить: пристрасно — ти в захваті, а коли: зовсім ні — руки опускаються з відчаю. Та я ж від цього відмовилася, — хіба я вже не пам'ятаю, що відмовилася? Пам'ятаю... Але мені кортить відмовитися ще раз, щоб... як лисиця відмовляється від винограду. Відмовляючись, я... Що? Мені кортить повторити собі ще раз, що між мною й цим маленьким художником немає нічого спільного, тобто між ним і мною... Це як ті люди, стривожені долею якоїсь справи, що переконують себе, ніби її безповоротно втрачено, — аби вже боятися лише приємної несподіванки... Неможливе доводить мене до сказу. [Замазано: Це наче] якби я вбила собі в голову, що... Як я могла дійти до того, щоб прагнути цієї перемоги аж до того, що... І як я дійшла до того, щоб писати про це тут і думати про це? Кристалізації! Кристалізації. Та зрештою. Це наче я заходилася б подобатися... будь-кому, кого бачила б разів чотири, хто був би закоханий деінде й жив на селі. Він знає в Парижі осіб п'ятдесят, якими переймається так само мало, як і мною, про яку ніколи не думає. Хіба ж я коли думаю про пана де Морґана, про пана де Монтґомері, про Алексіса Карагеоргевича, про силу-силенну молодиків, яких час від часу бачу в Парижі. І, певна річ, жоден із цих бідолах не лишається кристалізуватися десь у кутку й питати себе: та чому ж, власне? Мама розповідає, що в глибині душі їй траплялося годинами питати себе, чому така-то річ зветься так, а не інакше, і чому забута річ не названа, а навпаки. О Жюлю Бастьєне, ти бридкий, ти малий, ти млявий, ти потайний, ти... А зрештою я... я волію тебе над усіх.

Примітки

Кавалергард: офіцер російського імператорського Кавалергардського полку, одного з найелітніших кавалерійських підрозділів.
Gens moisis: дослівно «зацвілі люди» — зневажливий вислів Марі для нудного, застояного товариства.
Ацтек: ужито зневажливо, з натяком на бридкий або примітивний вигляд.
Il m'aime, un peu, beaucoup, passionnément, pas du tout: французька любовна ворожба на пелюстках, відповідник «любить — не любить».
Марі вживає термін Стендаля з «Про кохання» (De l'Amour, 1822): кристалізація — це процес, яким уява вкриває кохану особу уявними досконалостями, наче кристали солі наростають на гілці в зальцбурзьких копальнях.