Субота, 20 жовтня 1883

Якби мені було шістнадцять, можна було б сказати, що це перші меланхолії юної дівчини, чи якась освячена фраза в цьому дусі. Та в мої роки, та ще й... Ні, це не те. Слід було б поїхати, поїхати будь-куди, бо я... наче на мене наслали чари... І до речі, [Замазано: будьте ласкаві] любі й милі французи, ніколи не називайте мене східною, забобонною, слов'янкою й усім тим, що ви взагалі кажете, коли чужоземки не такі, як ви: якщо я говорю про лихі чари чи інші химери, то лише тому, що мені це здається або мальовничим, або кумедним, або барвистим, — і народись я на Монмартрі та звись Марі Дюран чи Ірма Пітошар, було б достоту те саме. Отак... сказано. Ось одного разу при пані Рандуен і генералові Камбрієлі мова зайшла про пана Аплетчеєва; мама каже, що Аплетчеєв лихословить про нас. — І саме тому, — кажу я, — я щоразу, як його зустрічаю, обсипаю його люб'язностями; це втішно, та й зрештою, він меле гидоти, а я мщуся, кепкуючи з нього... Якби можна було вбивати людей... [Викреслено: не кажу]... але ж оскільки так не годиться... я з нього сміюся. — Бачите цю східну, цю східну, — каже генерал пані Рандуен, а пані відповідає йому: так, так, — самими бровами... Я гадала, що просто кажу щось дотепне, — може, я й помилялася, але ж, зрештою, я аж ніяк не корилася якимсь расовим інстинктам, людиновбивчим думкам чи іншим пекельним машинеріям мелодрами. Цілком можливо, що моя французька — не французька; якби я стежила за собою, то могла б писати дуже правильно, але я даю собі волю вживати мову примхливу, образну, бурлацьку, — словом, слова, що видаються мені виразними, і звороти, неправильність яких я відчуваю, але мені здається, що певні непослідовні думки потребують довершеної наївності виразу. Та я ж далеко відбилася від... від свого чорного смутку... Це не так, як коли кажеш собі: я нещасна через те чи те. Я не бачу, що мене гнітить... Очевидно, якби я зцілилася, то збожеволіла б з радості, але страждаю я не від того, що... хвора. Я скорилася цьому нещастю... о Боже мій, якщо вже я скорилася, якщо я приймаю життя з цією величезною чорною плямою, то не роби її ще тяжчою. Будь милосердний. Я працювала до десятої, а спустившись, застаю старого Ґавіні за грою в пікет із княгинею, а стару Ґавіні — з Божидаром. Дені й Аделіна йдуть, Карагеоргевичі лишаються на обід, і ще приходить молодий Маринович, — кажу «молодий», щоб відрізнити від батька. Дуже багато говорять про шлюб між Діною та ним, тільки ці люди уявляють, що Діна дуже багата, тож... Це може й не статися, а так усе б ішло гаразд: йому тридцять три роки, він секретар посольства, дуже пристойний, і вона видається йому чарівною. Що ж я скажу тепер іще? Що мені сумно й що, зрештою, статися може будь-що; я хочу заздалегідь змиритися з найнеприємнішим, що тільки можу собі уявити... що Бастьєн-Лепаж одружиться з Маккей... Як ви це поясните? Ось мене знайомлять із чоловіком, і я, ще навіть не побачивши його, дізнаюся... що він коханець тієї жінки й має з нею одружитися; отже, мене б це мало нітрохи не зачіпати, а проте, якби таке сталося, я була б ображена, мов особистою кривдою. Зрештою, я знала, що він має з нею одружитися (?), ще до знайомства. І ось... Бо я й не думала, мені здається, що... Зрештою. Що ж? [Викреслено: Якби, позалицявшись до мене чи бодай познайомившись зі мною, бувши при тому вільним]. Якби він прихилився до Стефані після того, як позалицявся до мене, чи бодай після того, як його мені відрекомендували, мою тривогу можна було б зрозуміти... Але я ж познайомилася з ним, коли він був... заручений; то якою ж роботою уяви дійшла я до того, щоб дивитися на нього... як на вільного, а потім досадувати, що він невільний? На щастя, усе це несерйозно. Неділя, 21 жовтня 1883