Середа, 17 жовтня 1883

Сьогодні я починаю макет своєї статуї.
Працюю я справді як самоук: мушу сама вигадувати способи; той Вольґрен, а потім ще той другий добре показали мені, як ставлять каркас, тож я приблизно це знаю... Тільки... Тільки я завжди нарікаю, така вже в мене звичка.
Чого я боюся — то це захворіти: я не можу дихати; я не почуваюся міцною і худну. Зрештою, це таки вона, та страшна хвороба, — я сухотниця. Як би мені хотілося, щоб це була тільки уява... але ж, на жаль!.. Я готова на все... Але погляньте на ту бідолашну Коліньйон: я познайомилася з нею у двадцять два роки, вона трохи кашляла, Валіцький ще тоді сказав нам, що вона не житиме; тільки вона не дуже лікувалася, проводячи літо в Аллеварі, а зими на півдні, — і це тривало вісім років.
Невже і я так само... Я маю всі засоби напохваті... І зроблю все, що не завадить мені жити, як усі... більш-менш.
Треба було б поїхати на південь... Якби я була вільна, якби я була сама, — але тягти за собою цю родину, терпіти їхні балачки, «навіщо це вони?» — скажуть Ґавіні з компанією, якщо ми оселимося в якомусь селі. Ах! яка ж нудота все це.
Дуже, дуже нудно.
А їхати на той вишуканий південь!...
Після церемонії вже була ніч [Чотири нерозбірливі рядки].
Я оце пережила дві чи три жахливі години, без жодної... нової причини. Засуджений до смерті, певно, переживає саме таке. У вітальні запалили тільки одну лампу, а ту, що в маленькій вітальні, переставили; мама працювала, Діна позіхала, а тітка час від часу проходила кімнатою. Ці три жінки перекидалися кількома словами впівголоса. Усе це було таке буденне, а мені видалося лиховісним. Я відчула себе десь у глибині Росії, на селі, далеко, далеко від Парижа, — наче ось-ось мало статися щось страхітливе... Ці пані нічого не помітили, я читала з цілком природним виглядом, а сама вмирала. Що ж, ви ніколи не впіймаєте мене на тому, щоб я скаржилася на ці душевні смутки чи навіть на інші нещастя, — тоді як я й далі вважаю все своє дівоче життя, аж до останніх одного-двох років, життям
жалюгідним, принизливим і гіршим за все. Пересаджені з російської провінції до Ніцци й до Парижа, ми мали вигляд зіпсутий і богемний, — і з якою ж, Боже великий, невинністю! Як у Полтаві нікому й на думку не спало б запідозрити щось негідне, так гадали, що буде й у Парижі та Ніцці, — тобто й гадки не мали, що таке життя. Аж до того... Я ніколи не забуду маму, яка кілька років тому з дуже задумливим і переконаним виглядом відповіла на мої докори в Ніцці: так, моя люба, ти маєш рацію, я не зуміла здобути собі становища в ніццькому товаристві, але що поробиш, — якби чотири роки тому я мала той досвід, який маю тепер, я влаштовувала б щовечора вечері з шампанським і чоловіками й завела б собі салон. Це скидається на розпусту або на карикатуру, а проте це [Замазано: саме так, і] вона вірила в це щиро.
Зрештою!
Та байдуже, тепер мені краще; маю прикрощі, навіть нещастя, але це вже не те саме. Це болісно, це жахливо, але не принизливо, не безглуздо й не божевільно, як у Ніцці, у Римі...
Зрештою...
Це такі собі зрештою — зневірені, покірливі й скептичні. Зрештою —
Зрештою, я чекаю чогось жахливого, сама не знаю чого. Може статися будь-що. Піду помолюся.
А ще я надто довго просиділа над тими хлопчаками, щоб тепер до них вертатися; хотіла — і не можу, і нічого не бачу в Парижі наразі. «Божидара» закінчено, нової картини в роботі немає, а хлопчаки ще потребують праці, — і це відбиває мені охоту вигадувати щось інше... Отож кілька паскудних днів доведеться перетерпіти.

Примітки

Картина Марі «Збори» (Un Meeting, Салон 1884), що зображує вуличних хлопчаків на політичному зібранні.