Субота, 14 липня 1883

Ми їдемо покататися каретою, щоб побачити місто, прибране прапорами. Це мене бавить. А потім я продовжую вчорашнє зосередження. Чи читали ви «Про кохання» Стендаля? Я читаю його тепер. Я ніколи в житті не кохала — або ж я ніколи не переставала бути закоханою в уявну істоту. Ну ж бо? Прочитайте цю книжку. Вона ще делікатніша за Бальзака, вона правдивіша, гармонійніша й поетичніша. Він божественно виражає те, що відчували всі, навіть я. Тільки я завжди... була надто аналітична. Я була по-справжньому закохана лише в Одіффре в Ніцці, та й то з невідання. Кохання п'ятнадцяти років, а потім хворобливе захоплення цим страхіттям Лардереї. А потім? Кассаньяк? Я його забула, отого, та й, зрештою, він привабив мене лише своєю славою, кристалізація була посмертна, якщо смію так висловитися. Я кохала його (??) спогадом. То я покохаю? Стендаль говорить про жінок, як про чарівних створінь, які вишивають на п'яльцях, і відповідно аналізує їхні почуття. Я, очевидно, виняток, ці міркування не можуть бути застосовні до мене, тож я радше впізнаю себе в його особистих враженнях, які належать зайнятій людині, людині з талантом... Зрештою. То, значить, я колись покохаю? Кого? І це мене сколихне? І я втрачу голову? Це буде дуже цікаво. Шкода було б наскочити на якесь грубе створіння. Пригадую, як я в Неаполі, сама-самісінька на балконі, слухаючи серенаду... справді чарівні хвилини; почуватися піднесеною й у захваті без об'єкта і без іншої причини, ніж ця країна, вечір і музика. Я ніколи не віднаходила цих вражень ні в Парижі, ні деінде, крім Італії. Якби я не боялася пересудів, я негайно вийшла б за Сент-Амана й була б вільна й спокійна, чекаючи на зустріч із істотою... найвищою. Але почали б говорити, вигадали б якусь паскудну таємницю, бо відомо, що Сент-Аман не повноцінний. А з другого боку, вийти за пана, як усі, який, не маючи в чому собі дорікнути, зробить мене нещасною або наганятиме на мене нудьгу. Що ж до того, щоб знайти виплеканий ідеал, на це я майже не розраховую. Бо якщо й буде душа, то, може, не буде потрібного становища у світі тощо... До нового розпорядження я спиняюся на шлюбі із Сент-Аманом. Він барон, повноважний міністр, помічник начальника чи начальник чогось у міністерстві; письменницький талант стерпний, надто як компілятор, із часом, статком, добрими обідами він неодмінно потрапив би до Академії. Це дуже блискучий пан Ролан чи пан Рекам'є. Він часто говорить зі мною про працю й мистецтво, тільки про це й є. Він каже, що розуміє мене; що нам слід об'єднатися, словом, мені не довелося б робити жодного першого кроку. Але якщо те, що кажуть, правда, що він про мене думає? Чи справді він вірить, що я тільки для Мистецтва й назавжди? Чи він гадає, що я вважаю себе цілком відданою Мистецтву, і хоче скористатися цим настроєм, щоб укласти несподіваний шлюб? Потім він, безперечно, примирився б зі зміною в моїх поглядах... Я якось сказала йому, що важливо мати не абсолютно доброчесну жінку, а жінку досить розумну, щоб завжди такою здаватися. Він не сказав «ні». Неможливо мріяти про шлюб, який пасував би мені краще. Тільки треба було б змусити світ повірити, що все гаразд. Завести дитину, наприклад, першого ж року. А як? І що сказали б? Ні, радше вдати щось... приблизне, справжнє слово мені огидне, фальшиве тощо. Це було б легко, і він був би в змові. Ну й гарні ж речі я тут оповідаю, Боже мій, це задуми матеріальних влаштувань, щоб у спокої тішитися своєю працею і, може, щастям, яке колись настане... Ще й місяця нема, як помер мій батько, а я про нього не думаю... Якщо часом, то радше з жалем, бо коли він був люб'язний, він був кумедний; певний розум, досить насмішкуватий, у ньому було багато від мене, і він часом казав влучні й дошкульні слова. Я дедалі більше переконуюся, що мала б писати, це непереборна потреба, і відколи мені п'ять чи шість років, я писала тоді листи, а в одинадцять занотовувала враження, словом, це мені не лише природно, а й конче потрібно... І я мучуся, не знаючи, яку форму надати всім цим плутаним ідеям... Бо це капернаум, куди я кидаю все впереміш. Та окремо є роман... Речі, початки яких сталися зі мною. Я відштовхуюся від якоїсь події чи особистого почуття, і на цьому будується роман, який я бачу, який проживаю і який змальовую з натури... Цей щоденник мав би неймовірний інтерес після моєї смерті, якби за життя я написала кілька добрих книжок... Останніми днями я маю ідею, для якої скористаюся Сент-Аманом, але спершу треба написати цю книжку. А в мене дві речі в роботі, які мене дуже цікавлять... І малярство, і скульптура. А музика? Та все це разом. Ось чому я трохи втрачаю голову. Я можу писати лише ввечері й дві години щонайбільше. Але я відчуваю, що саме це непокоїть мене найбільше... Поряд із рештою. Це моє захоплення відштовхнуло Бастьєна-Лепажа. Само собою зрозуміло, що, говорячи про кохання, ніколи не йдеться про остаточне кохання. Розумієте мене, ідеться виключно про почуття, бо Стендаль розрізняє кілька кохань, і кохання-смак видається мені тим почуттям, яке я часом зазнавала. Але справжнє, кохання-пристрасть, як він каже, ще попереду. Та не це я прийшла сказати. Я хотіла лише занотувати дуже влучне спостереження, яке пояснює мені холодність великого художника. «Слід добре стерегтися подавати надії, перш ніж переконаєшся, що є захоплення. Можна породити прісність, яка робить кохання навіки неможливим, або принаймні таку, що зцілити її можна лише уколом гордості». Цей засіб варто застосувати, і я спробую. Не те щоб ішлося про кохання між нами, але... Зрештою, завжди йдеться про це більш чи менш... Зрештою, Стендаль описує народження кохання так: 1) захоплення, потім щастя, яке мав би, бувши коханим цією жінкою чи цим чоловіком, 2) Надія. Це надія після захоплення визначає кохання, відберіть надію за день — кохання все одно вже народилося. Що означає надія? Надія бути коханим, чи просто подобатися, чи навіть менше: бути симпатичним. Ось, отже, що могло б статися між нами, але перш ніж він почав мною захоплюватися, я показала йому, що захоплююся ним, як героєм; чоловіки самозакохані, і жінки теж, він міг подумати, що це «подані надії». Звідси жодної кристалізації. Прочитайте цю книжку Стендаля, вона чарівна, і ви краще мене зрозумієте. Отже, мені лишається тільки укол самолюбства. Це буде легко, я думала про це ще до Стендаля. Я його обожнюю, його, Стендаля, і Бальзака теж, бо вони виражають мої думки ясною і чудовою мовою. Я не кажу, що цей маленький хитрун із Дамвіллера мене за це покохає, але принаймні цінуватиме мене більше. Він вважає мене біля своїх ніг, бо не подумає про прірву, що лежить між моїм захопленням його талантом і цілковитою закоханістю. Коли я була закохана, я не відчувала жодної ненависті до жінки, яку знала за коханку пана Ікс. Герцога Гамільтона, маленького Одіффре чи нікчемного Лардереї. Навпаки, вигляд цих осіб був мені приємний, ці пані були мені майже любі через Нього. Я занотувала це враження свого часу в цьому славному щоденнику і знов про нього думаю з нагоди Стендаля, який каже, що коли бачить свою найжорстокішу ворогиню, яка, проте, постійно наближається до його кумира, він не може дійти до того, щоб її ненавидіти, — так вона нагадує йому його об'єкт.