П'ятниця, 13 липня 1883

Маю порахунки із собою. Потреба знов зануритися в лоно будь-чого, тобто ні. Зосередитися. Писати листи до Росії. Поль і його дружина поводяться, як свині, з мамою, і я пишу Полеві п'ять сторінок цілком заслужених докорів. Я така обурена невдячністю Поля і його ницої дружини, що тремчу, пишучи йому. Ну й паскуда! Отож пообіддя буде присвячене тому, щоб дати собі раду з дрібницями, які... мене не займають. Порожнеча. Порожнеча. І в цій порожнечі дрібниці набувають дурних розмірів. Чи не романтична я? У смішному значенні цього слова? Чи, може, я справді над загалом, бо мої почуття узгоджуються лише з найвищим і найчистішим у літературі, а Бальзак визнає, що письменники прикрашаються цим, мов рум'янами? Тоді??? Зрештою... А Кохання? Що це таке? Я ніколи його не зазнала, бо ці минущі, марнославні захоплення не рахуються. Я надавала перевагу людям, бо моїй уяві потрібен об'єкт, отже, їм надавалася перевага, бо це була потреба моєї «великої душі», а не тому, що вони нав'язувалися самі. Ось уся різниця. Вона величезна. Приклад: мені потрібен капелюшок, і я йду по нього. Або ж я проходжу повз і божеволію від якогось капелюшка й хочу мати його за всяку ціну... Що ж до фізичного Кохання, мені було б дуже цікаво його пізнати, і я навіть гадаю, що це має сприяти встановленню рівноваги існування. Але... Пані Пресек відповідає на моє ввічливе слівце запискою, яка закінчується так: «і запевняю вас, що ніхто у світі не має до вас більшої симпатії, ніж ваша вельми віддана тощо». Це означає, що вона вірить у спільне нещастя. Вона вважає мене жертвою свого великого Поля. Це теж досить дурно, останніми днями про нього багато говорять, надзвичайно гучний інцидент у Палаті й статті, де він навертається до орлеаністського вибору за браком кращого. Це безглуздо й мене анітрохи не бере. А ця навіжена Пресек, яка, мабуть, гадає, що мене схвилював цей галас, який лишає мене такою ж холодною, як камінна плита, де лежить Коко під час великої спеки. Без переходу перейдімо до Мистецтва. Я не бачу, куди йду в малярстві. Я наслідую Бастьєна-Лепажа, і це жалюгідно. Завжди лишаєшся позаду. Ніколи не будеш великим, поки не відкрив нового шляху, своєї власної природи, способу передавати особливі враження. Мого мистецтва не існує. Я ледь вгадую його у «Святих жінках»... та й то? У скульптурі інша річ. Але в малярстві... Я наслідую Бастьєна-Лепажа, і це такий великий сором, що я червонію, коли думаю про це. У «Святих жінках» я нікого не наслідую і вірю у великий ефект, бо хочу вкласти велику щирість у саме виконання, а потім усю емоцію, яку відчуваю щодо цього сюжету. І оскільки при цьому я не зроблю помилок ні в рисунку, ні в розташуванні, ні в костюмі... Бо емоційні художники зазвичай не вміють рисувати й убирають мадонн у стиль Людовіка XV або в 1883 рік. Дітлахи змушують думати про Бастьєна-Лепажа, хоч я взяла сюжет на вулиці і хоч це сюжет дуже звичайний, дуже правдивий, дуже буденний. І... Зрештою, цей художник завжди викликає в мене якусь незручність. Газети зробили так, що ми насторожі, та й я стільки висловлювала своє захоплення ним, що він трохи вважає себе моїм владикою, і я киплю від думки, що він гадає, ніби я рабськи його наслідую й не бачу далі. І, на жаль, він має підстави так гадати. До того ж я відчуваю, що він має до мене антипатію, я почуваюся щодо нього, як ниця істота щодо того, хто проник у її ницість. Бо я відчуваю, що він мене не любить. А такі речі мене засмучують, від кого б вони не йшли. Але від цієї миті я ухвалюю рішення більше зовсім ним не перейматися, надто на словах, і навіть скрізь казатиму, що ми знаємо передусім брата. Однаково він не повірить, ще вчора заходить його брат, а перед ним на роялі лежить фотографія «Кохання в селі», ательєрна пародія, яку надіслав мені Жюль. Двоє юнаків позували, оточені салатом. Це досить кумедно. Він проходить аж у глибину, щоб привітати маршальшу, і натикається на фотографію портрета Сари Бернар. Ще трохи — і він виявив би англійську брошуру з біографією й портретом свого брата. Мені доведеться добряче попрацювати, щоб повірили, ніби це минуло. Я щойно мала візит пана Кар'єса, того славного скульптора того дня. Він не приніс своїх бюстів, я була сама, але прийняла його, бо він мешкає дуже далеко, а фіакр — це витрата... А ще — в ательє. У мене там якраз мої п'ять глиняних ескізів, він лишається дуже здивований ними. Ви народжені для скульптури. Він дивиться на все з дуже великою наївністю, кажучи вголос, що йому подобається чи не подобається. Те, що подобається, переважає, його захоплення й подив мають такий щирий вигляд, що я дуже задоволена. Це так нас розкріпачує, що я цілком природно граю йому на мандоліні, він чув, як я грала, коли прийшов, і спитав, що це за інструмент. Цей візит мене окрилює! Один щирий комплімент вартий сорока дев'яти тисяч світських захоплень. Архітектор запевняє, стверджує, присягається, що його брат дуже високо цінує мої здібності. Це неможливо, або ж це поблажливість... Я то вважаю себе генієм, то нікчемою. Тобто я вірю, що матиму талант, але впадаю в розпач від теперішнього результату... Енгельгардти й пані Богданова на обіді. Учора були Божидар і Дюсотуа. Завжди майже те саме. Допис «Нового времени» передруковано в усіх російських газетах, і ось великий розголос. Маршальша сказала, що приведе мені Вольфа через Франческі!