Середа, 11 липня 1883

Хвилювання. Бо я запросила ницого архітектора прийти в середу чи четвер, а оскільки його брат тут, ми вирішили, що він теж прийде. Натомість маємо Байєля, Чумакова й попа. Отак. Четвер, 12 липня 1883 Канробери на сніданку, а потім ми йдемо на виставку на вулиці де Сез. Та перш ніж вийти, надходить візит фальшивого Бастьєна. Справжній учора вирушив до Бретані, а фальшивий від'їжджає сьогодні ввечері на чотири дні. Ну й тварюка. Ні, нічого не вдієш, я його не цікавлю, ну то й нехай, мені й байдуже, чого я хочу — то це мати талант. Боже мій. Бо й нічого більше нема. Туалет, кокетство — ніщо не існує, я добре вбираюся, бо це теж мистецтво і я не могла б ходити нечупарно, та поза тим... Цей постійний клопіт робить мене бридкою й старою, я ховаюся, замикаюся, — і що це мені дасть? Усе це чудово оповідати після того, як виявиться геній, але отак! Я не вважаю Бенвенуто Челліні таким уже сильним за мене, коли він палив свої меблі; я кидаю в полум'я куди більше й куди краще, — а що мені з того буде? Він знав, чим це стане, а я?! Якби я скоро спекалася цієї картини з дітлахами, я поїхала б на село, на справжнє село з широкими обріями, з пустищами, без гір, із гарними заходами сонця, із сірими ґрунтами, із травами й рожевими дикими квітами... І простір, простір. І написати велику картину з безкраїм небом... Трави й дикі квіти... Я забула: Тоні, який приходив учора, дуже задоволений моєю скульптурою і начерченою великою картиною, наполягає, що з неї можна зробити щось прекрасне. Що ж до дітлахів, вони майже на тому самому місці, я переробляла те саме разів десять, і, зрештою, нема й клаптика, що його можна було б зберегти... Я хочу поїхати на село, заховатися ще краще. Дурепа.