Четвер, 28 червня 1883

Отож ми одружили Розалі, Божидар шафером, а я дружкою.
Довелося чекати дві години в мерії, бо наречена, яка все забуває, забула якусь там формальність.
І ми бачили, як скоїлося сорок шлюбів, це фантастично.
І це так просто, що зʼявляється охота й собі піти... Ми добре розважилися, відпускаючи дотепи про всіх цих славних людей.
Потім церква, потім весілля рушає до Саду акліматизації, у Нейї тощо, тощо, тощо.
Пітошар (якого насправді звати Домінік Дам) і Розалі не поетичні, вони не були зворушливі, і я підозрюю, що вони згрішили заздалегідь...
Та мене це дуже мало цікавить; повернувшись з усіх цих урочистостей трохи стомленою, я натрапляю на нарис пані Сюрвіль, у дівоцтві Бальзак. Маю вам сказати, що я читаю його від А до Я, я вже на двадцятому томі, словом, я щойно прочитала цей біографічний нарис і, ризикуючи стати посміховиськом, скажу, що я майже цілковито впізнаю себе у глибинному єстві цього величного чоловіка. Ах! я його обожнюю, Ах! я від нього божеволію. Ах! я ним захоплююся!
І зверніть увагу, що я щойно сказала, що впізнаю себе...
Так, ці пориви до слави, аж до цих жартів про свою майбутню знаменитість; усі ці речі... І те, як він говорить про свої твори, про свою працю...
Ах! яке нещастя, що він помер, і, подумати тільки... І всі його сни наяву... Хіба ж я не проводжу життя, мріючи про надзвичайні речі, я вигадую події, це друге існування йде своїм плином... Події сплітаються в ланцюг.
Він доходив до того, що вірив, ніби це сталося, та й я теж часом. Його визнали лише пізно, його знеохочували, заперечували його талант, його покликання... І я цьому рада, бо жінки в майстерні заперечують моє малярство... Зрештою...
Моя французька безладна, але я зможу її опанувати... Я завжди писала лише похапцем, на бігу, не думаючи... Якби я спробувала... час. Час у мене мав би бути, бо не маю жодного матеріального клопоту. Так, але чоловік може віддатися праці, а жінці не дає спокою страх залишитися старою дівою. Двадцять чотири роки — це не дрібниця. Ах! чоловіки щасливі. Ах! бути уславленою, славетною, великою!!
Боже мій, забери все і ще й це! Та це дає все!..
Ґавіні приходять сьогодні ввечері. Треба мені вийти заміж. Ці люди, може, гадають, що мені двадцять шість років! Лють. Світ дурний. Я його зневажаю і хочу мати на це право.
Бальзак каже, що прекрасним душам важко повірити в невдячність і людську підлоту, та коли вони пройдуть цю науку, вони доходять до поблажливості, яка є найвищим ступенем зневаги.
Я вже дійшла до цього, бо якщо я й не бачила всієї людської ницоти, то всю її вгадала. І це почуття поблажливості він пояснив божественно, так, це поблажливість, яка є вершиною зневаги, я вже дійшла до цього.
Я прошу собі великого чоловіка, щоб його любити! Такого нема. Ну ж бо, хто? Такого нема.
Я мрію завʼязати листування на взірець Модести Міньйон...
Ах! який щасливий і який нещасний буваєш, коли перейшов певні межі розуму. Часом мені здається, що цей нескінченний щоденник містить скарби думок, почуттів, оригінальностей.
Я накопичую вже роками й роблю окремі нотатки в зошиті... це потреба без жодного потаємного наміру, як потреба дихати. Та передусім треба було б дати мені спокій, видавши мене заміж, щоб я більше не мала цього клопоту. Тоді віддатися цілком праці.
Кого? Нікчемну істоту! Божидара? це було б надто кумедно! Що за тип. Розумієте, я водила б його, як Коко... або Сент-Амана, з цим був би... спокій.
Я не хочу мати дітей... Я нікого не люблю. Я хочу бути уславленою. А потім...
Мені дістанеться в спадок понад шістдесят тисяч карбованців, тобто близько ста пʼятдесяти тисяч франків. Це дуже несподівано, і я дуже рада.
Я куплю «Жанну дʼАрк»... Чи Бастьєн велика людина? Ні. Я, я, я!