Пʼятниця, 29 червня 1883

І передусім, якщо я пробувала малювати в три роки і якщо я робила карикатури в десять, то свої враження я записувала в девʼять і накидала роман у пʼятнадцять, так само. І відтоді...
Хіба ж найпрекрасніше зображення — не зображення людських почуттів? Це підсумовує все. Це квіт розуму, серця, душі, це найвишуканіша й найшляхетніша квінтесенція людського інтелекту. Без нього що лишається від слави, від кохання, навіть від мистецтва? І, зрештою, навіщо було б записувати те, що могло пройти мені крізь голову чи крізь серце?
Хіба ж листи ченців із Сімʼєза до Дивовижного, але дурного Еміля дʼОдіффре — не дуже кумедна й дуже дотепна штука, на жаль, натяки на славетних незнайомців із Ніцци будуть утрачені...
Будуть утрачені.
Отже, я готую себе до публічності?
О! Так! Це як скульптура. Я хотіла б уміти ліпити, щоб виражати прекрасні речі, які бачу, як хотіла б уміти писати, щоб оповісти безліч речей, які мене душать. Але малярство! Я роблю картини, бо вмію малювати. Різниця величезна! Ах! Боже мій, аби лиш я прожила досить довго.