❦
Неділя, 24 червня 1883
Ми йдемо до Школи дивитися надіслане з Рима1, але, оскільки зали були відчинені, я спершу обходжу їх і знов оглядаю копії шедеврів, побачених в Італії. Пишний натуралізм Мікеланджело-скульптора мене захоплює, а на картини в нас лишається тільки мить; зрештою, я бачу лише дві — картину Шомера і картину Дусе.Dimanche 24 juin 1883 Nous allons à l’Ecole voir les envois de Rome, seulement comme les salles étaient ouvertes je commence par les parcourir et revoir les copies des chef-d’œuvres aperçus en Italie. Le naturalisme splendide de Michel-Ange sculpteur me ravit et nous n’avons qu’un instant pour voir les peintures, en somme je n’en vois que deux, le tableau Schommer et celui de Doucet.
І обидві мене засліплюють. Картина Шомера — це Едіт, яка знаходить тіло на полі, всіяному трупами, і три постаті, що потужно вирізняються на вечірньому небі, Едіт і двоє ченців, я помітила лише ефект — він чудовий.
Et tous les deux m’éblouissent. Celui de Schommer c’est Edith retrouvant le corps dans un champ jonché de cadavres et trois figures se détachant en vigueur sur un ciel de soir, Edith et les deux moines, je n’ai remarqué que l’effet qui est merveilleux.
«Аве Марія»2 Дусе — річ вишукана. Місто з білими мурами, на яких грає сонце. І Діва, вбрана в біле, на цьому іншому білому, так чарівно осяйному. Ангел у жовтій квітчастій сукні навколішки перед нею. Білі тони чарівної барви, ідеальної, небесної. Це сповнене повітря, сповнене сонця, це сяйво!
L’Ave Maria de Doucet est une chose exquise. Une ville aux murailles blanches sur lesquelles se joue le soleil. Et la Vierge vêtue de blanc sur cet autre blanc si adorablement lumineux. Un ange en robe jaune à fleurs est agenouillé devant elle. Les blancs sont d’une couleur ravissante, idéale, céleste. C’est plein d’air, plein de soleil, c’est un rayonnement !
викресленоНіколи я не бачила надісланого з Рима з таким прекрасним почуттям такої вартості.
Дусе надолужує, його манера стає простою, широкою, я від неї божеволію. А потім? Якби ж я, як письменники, яких читають, спілкувалася зі світом. Навіщо ці судження, враження, відчуття. Вони вмирають отут, у цьому зошиті. І всі ці шалені сили, що розбиваються об цей вал, завдаючи такого удару всій моїй істоті, що я лишаюся задушена й змучена.
Doucet se rattrape, sa facture devient simple, large, j’en suis folle. Et puis ? Encore si comme les écrivains qu’on lit j’étais en communication avec le monde. A quoi bon les appréciations, les impressions, les sensations. Ça meurt là dans ce cahier. Et toutes ces forces furieuses qui viennent se briser contre ce rempart imprimant un tel choc à tout mon être que j’en reste suffoquée et meurtrie.
Мені треба відкоркуватися.
Il faut me déboucher.
Мені треба повітря. Я задихаюся.
Il faut de l’air. J’étouffe.
Данте, Шекспір, Мікеланджело, Шопен, Бетговен, Бальзак...
Dante, Shakespeare, Michel-Ange, Chopin, Bethoveen, Balzac...
Ах! які ж ми малі... Яке убозтво, яка порожнеча!
Ah ! que nous sommes petits... Quelle misère, quel vide !
І сидіти ось так у неділю, нічого не роблячи... Якби хоч хтось прийшов, хтось цікавий, із ким можна порозмовляти, — та не варто на це сподіватися.
Et rester là un dimanche, ne faisant rien... Si au moins quelqu’un venait, quelqu’un d’intéressant, avec qui on puisse causer mais n’y comptons pas.
На обід будуть матінка Енгельгардт і її син. От тобі й маєш. Справді, часом здається, що речі, які ми кличемо... мусять прийти... Це несправедливо. Невже воля — це ніщо?
Il y aura la mère Engelhardt et son fils à dîner. Et aïe donc. Vraiment il semble parfois que les choses qu’on appelle... doivent arriver... C’est injuste. La volonté n’est donc rien ?
Ще одне, що допомогло мені повірити у свою вищість: я знайшла в одному з філософських етюдів Бальзака цю теорію всемогутності Волі, яка займає мене вже роками, відколи я мислю.
Encore une des choses qui ont contribué à me faire croire en ma supériorité, c’est d’avoir trouvé dans une des études philosophiques de Balzac, cette théorie de la toute puissance de la Volonté qui me préoccupe depuis des années, depuis que je pense.
Мрії. Покажіть мені реальності, що їх варті.
Rêves. Montrez-moi des réalités qui les vaillent.
Енгельгардти й Багницький, журналіст, на обіді, і Байєль, усе минає добре. Ах!
Les Engelhardt et Bagnitsky le journaliste à dîner, et la Bailleul, tout se passe bien. Ah !
Я думаю про дурниці, що писала про Антонеллі3. Як-от коли я казала, що думаю про нього щовечора і що чекаю на нього і що якби він зненацька приїхав до Ніцци, я кинулася б йому в обійми. І всі повірили, що я була в нього закохана; ті, хто читатиме, теж повірять.
Je pense aux bêtises que j’écrivais d’Antonelli. Comme quand je disais que j’y pensais tous les soirs et que je l’attendais et que s’il était arrivé à Nice à l’improviste je me serais jetée dans ses bras. Et on a cru que j’en étais amoureuse, ceux qui liront le croiront.
А цього ніколи, ніколи, ніколи не було. Ні, ніколи.
Et jamais, jamais, jamais ça n’a été. Non, jamais.
Але коли нудишся, увечері, влітку, часто думаєш, що було б щастям мати підстави кинутися в обійми закоханому панові... Це бувало зі мною сто разів в уяві. Та тоді в мене було імʼя, яке можна написати, справжня істота, яку я могла назвати Антонеллі, — хай буде Антонеллі...
Mais quand on s’ennuie, le soir, en été, on pense souvent qu’on serait heureux d’avoir des raisons pour se jeter dans les bras d’un monsieur amoureux... Ça m’est arrivé cent fois en imagination. Mais alors j’avais un nom à écrire, un être véritable que je pouvais nommer Antonelli, va pour Antonelli...
Але якщо так... Якщо Ах! ні, ні ні, ніколи цей маленький італієць... Закохана. Радше в Одіффре, о так. Але в Антонеллі — ніколи, і я тим більше роздратована, що мала славу нібито божеволіти за ним. Та де там! Була примха бути небогою великого кардинала, який міг стати папою... Але...
Mais à ce compte-là... Si Ah ! non, non non jamais ce petit Italien... Amoureuse. Plutôt d’Audiffret, oh oui. Mais Antonelli, jamais et je suis d’autant plus vexée que j’ai passé pour en être folle. Allons donc ! Il y avait la fantaisie d’être nièce du grand cardinal, qui pouvait devenir pape... Mais...
Ні, я ніколи не була закохана і не буду тепер, чоловік має бути настільки видатним, щоб мені тепер сподобатися, я така вимоглива, треба було б, щоб це був... А бути просто закоханою в якогось милого хлопця — ні, цього вже ніколи не буде.
Non, je n’ai jamais été amoureuse et je ne le serai plus maintenant, il faut qu’un homme soit si supérieur pour me plaire à présent, je suis si exigeante, il faudrait que ce fut... Et être simplement amoureuse d’un charmant garçon quelconque non, ça ne se pourra plus jamais.
Примітки
Envois de Rome — роботи, які лауреати Римської премії, що жили на віллі Медічі, щороку мали надсилати до Парижа; їх виставляли в Школі красних мистецтв. ↩
Назва картини Дусе; в оригіналі: LʼAve Maria. ↩
Граф Пʼєтро Антонеллі (1853–1901), небіж кардинала Джакомо Антонеллі, державного секретаря Святого Престолу; молодий римлянин, про якого Марі так багато писала 1876 року. ↩