Неділя, 24 червня 1883

Ми йдемо до Школи дивитися надіслане з Рима, тільки оскільки зали були відчинені, я починаю з того, що обходжу їх і знов оглядаю копії шедеврів, побачених в Італії. Пишний натуралізм Мікеланджело-скульптора мене захоплює, і ми маємо тільки мить на огляд картин, зрештою, я бачу лише дві — картину Шомера і картину Дусе.

І обидві мене засліплюють. Та, що Шомера, — це Едіт, яка знаходить тіло на полі, всіяному трупами, і три постаті, що потужно вирізняються на вечірньому небі, Едіт і двоє ченців, я помітила лише ефект, який чудовий. [Слова зачорнені: Подібне повітря, сонце], якого вже не видно і яке багрянить небо, — це бере за душу.

«Ave Maria» Дусе — річ вишукана. Місто з білими мурами, на яких грає сонце. І Діва, вбрана в біле, на цьому іншому білому, так чарівно осяйному. Ангел у жовтій квітчастій сукні навколішки перед нею. Білі тони чарівної барви, ідеальної, небесної. Це сповнене повітря, сповнене сонця, це сяйво! [Викреслено: Ніколи я не бачила надісланого з Рима з таким прекрасним почуттям такої вартості.]

Дусе надолужує, його манера стає простою, широкою, я від неї божеволію. А потім? Якби ж я, як письменники, яких читають, була в спілкуванні зі світом. Навіщо ці судження, враження, відчуття. Вони вмирають отут, у цьому зошиті. І всі ці шалені сили, що приходять розбитися об цей вал, [Слова зачорнені: завдаючи такого удару всій моїй істоті, що я] лишаюся задушена й змучена.

Мені треба відкоркуватися. Мені треба повітря. Я задихаюся. Данте, Шекспір, Мікеланджело, Шопен, Бетговен, Бальзак... Ах! які ж ми малі... Яке убозтво, яка порожнеча!

І сидіти ось так у неділю, нічого не роблячи... Якби хоч хтось прийшов, хтось цікавий, із ким можна порозмовляти, — та не варто на це сподіватися. На обід будуть матінка Енгельгардт і її син. Ну ж бо. Справді, часом здається, що речі, які ми кличемо... мусять прийти... Це несправедливо. Невже воля — це ніщо?

Ще одна з речей, що сприяли тому, аби я повірила у свою вищість, — це те, що я знайшла в одному з філософських етюдів Бальзака цю теорію всемогутності Волі, яка непокоїть мене вже роками, відколи я мислю. Мрії. Покажіть мені реальності, що їх варті.

Енгельгардти й Багницький, журналіст, на обіді, і Байєль, усе минає добре. Ах!

Я думаю про дурниці, що писала про Антонеллі. Як-от коли я казала, що думаю про нього щовечора і що чекаю на нього і що якби він зненацька приїхав до Ніцци, я кинулася б йому в обійми. І повірили, що я була в нього закохана, ті, хто читатиме, повірять. А цього ніколи, ніколи, ніколи не було. Ні, ніколи.

Але коли нудишся, увечері, влітку, часто думаєш, що було б щасливо мати підстави кинутися в обійми закоханому панові... Це бувало зі мною сто разів в уяві. Та тоді я мала ім'я, щоб написати, справжню істоту, яку могла назвати Антонеллі, — хай буде Антонеллі...

Але як на те... Якщо [Викреслено: Ах! ні, ні] ні, ніколи цей маленький італієць... Закохана. Радше в Одіффре, о так. Але в Антонеллі — ніколи, і я тим більше роздратована, що мала славу нібито божеволіти за ним. Та де там! Була примха бути небогою великого кардинала, який міг стати папою... Але...

Ні, я ніколи не була закохана і не буду тепер, чоловік має бути таким вищим, щоб мені тепер сподобатися, я така вимоглива, треба було б, щоб це був... А бути просто закоханою в якогось милого хлопця — ні, цього вже ніколи не буде. Понеділок, 25 червня 1883

Уже вчора ввечері я знов повернулася до надісланого з Рима, переглядаю його сьогодні зранку, і вечірнє враження підтверджується. Дивно, як я з першого разу ніколи нічого не усвідомлюю, отак я бачу картини набагато краще через два дні після того, як їх побачила, ніж дивлячись на них. Я вважала цю особливість за дурість, але Бальзак мене заспокоює, він каже, що в багатьох великих умів проникливість не є миттєвою. І що в натур, обдарованих здатністю жити багато в теперішньому, друге бачення потребує якогось сну, щоб ототожнитися з причинами. Рішельє був такий. Зрештою, хай там як, картина Шомера огидна, порожня, дурна, шаблонна... І бридка. Та, що Дусе, справді чарівної барви, а манера змушує думати про Бастьєна і навіть про А. Моро в його «Спокусі святого Антонія»... Але вона не стоїть на ногах як думка й характер. Лише цей тон і нічого більше.

Не вважаючи, що я сухотна, бо моє волосся прибуває в дуже значних пропорціях, воно тепер справді гарне, хоч і сягає лише пояса.

Божидар прийшов сьогодні ввечері зі своїм псом, за браком кращого... це все-таки щось. Але я не можу обійтися без близької істоти, яка лишається тут, готова все вислухати, кивати головою, оповідати історії! Чоловіка чи жінки. Аліса грала повірницю; колись капітан Блан, а архітектор важливіший за Алісу чи Божидара через Жюля... У нас завжди є хтось — близький приятель, якого пестять, якому все розповідають і який зрештою чинить якусь дрібну капость.

З Божидаром цього вже можна не боятися, треба буде тільки відлупцювати його, якщо він не ходитиме як слід. Жюль повернувся до Парижа. Божидар його бачив. Сент-Аман приходив сьогодні вранці, усе так само навіжений. Вівторок, 26 червня 1883