Середа, 27 червня 1883

Нарешті весілля Розалі відбувається, ми даємо своє благословення... оскільки вона мене не покидає. Її Пітошар оселиться тут, ми даємо їм гарну кімнату в цокольному поверсі. Ми вже маємо сповіщення. Божидар буде свідком, я дружкою, а сповіщення надіслали Коко й песикові Божидара; якби ми не були в жалобі, це було б справді дуже весело.

Ось відповідь Аліси. Я їй цієї ж миті від-відповідаю, кількома словами; дивуюся, що вона не побачила тону, яким я запрошувала її на обід, і що не зрозуміла іронічного сенсу моєї історії. Що ж до її «спостереження», яке було б лише повторенням моїх власних слів. Це цілком можливо, бо я завжди даю зброю проти самої себе, — це властиво щедрим натурам.

А щодо причин, які спонукали мого листа, — це ваш лист до Клер, якій ви написали, бо вам здалося, що вона більша пані, ніж я. І я вважаю це невдячним, рабським і смішним. І я з цього сміюся, і, зрештою, не ваша провина, що ви не маєте ні розуму, ні серця, ні такту тощо. Марі Башкирцева

Але піп приводить нам пана де Белліна, франко-російського журналіста, який теж на службі в Росії як шпиг. Він публікує біографії художників із рисунками й портретами тощо. Дуже впливовий, як кажуть. Брехун і шарлатан, яких мало, я втомилася від самого слухання всіх його обіцянок і всього його вихваляння. На додачу дурні й паскудні історії про Бастьєна, якому нібито... допомогла кокотка Вальтес...

Жерве — так, але Бастьєн, він ні досить гарний, ні досить паризький для цього. І подумати тільки, що плутають, вигадують, оповідають про всіх купу мерзот... Четвер, 28 червня 1883

Отож ми одружили Розалі, Божидар боярином, а я дружкою. Довелося чекати дві години в мерії, бо наречена, яка все забуває, забула якусь там формальність. І ми бачили, як учинилося сорок шлюбів, це фантастично.

І це так просто, що з'являється охота й собі піти... Ми добре розважилися, кажучи кумедні речі про всіх цих славних людей. Потім церква, потім весілля рушає до Саду акліматизації, у Нейї тощо тощо тощо.

Пітошар (якого насправді звати Домінік Дам) і Розалі не поетичні, вони не були зворушливі, і я підозрюю, що вони згрішили заздалегідь...

Та мене це дуже мало цікавить, повернувшись з усіх цих урочистостей і трохи стомлена, я натрапляю на нарис пані Сюрвіль, у дівоцтві Бальзак. Маю вам сказати, що я читаю його від А до Я, я вже на двадцятому томі, словом, я щойно прочитала цей біографічний нарис і, ризикуючи вкритися сміховинням, скажу, що я майже цілковито впізнаю себе у внутрішній істоті цього величного чоловіка. Ах! я його обожнюю, Ах! я від нього божеволію. Ах! я ним захоплююся!

І зверніть увагу, що я щойно сказала, що впізнаю себе... Так, ці пориви до слави, аж до цих жартів про свою майбутню знаменитість; усі ці речі... І те, як він говорить про свої твори, про свою працю...

Ах! яке нещастя, що він помер, і, подумати тільки... І всі його сни наяву... Хіба ж я не проводжу життя, мріючи про надзвичайні речі, я вигадую події, це друге існування йде своїм плином... Події сплітаються в ланцюг. Він доходив до того, що вірив, ніби це сталося, та й я теж часом. Його визнали лише пізно, його знеохочували, заперечували його талант, його покликання... І я з цього щаслива, бо жінки в ательє заперечують моє малярство... Зрештою...

Моя французька непослідовна, але я зможу її опанувати... Я завжди писала лише похапцем, на бігу, не думаючи... Якби я спробувала... час. Я мала б мати час, бо не маю жодного матеріального клопоту. Так, але чоловік може віддатися праці, а жінка має клопіт стати старою дівою. Двадцять чотири роки — це не дрібниця. Ах! чоловіки щасливі. Ах! бути уславленою, славетною, великою!!

Боже мій, забери все і ще й це! Та це дає все!..

Гавіні приходять сьогодні ввечері. Треба мені вийти заміж. Ці люди, може, гадають, що мені двадцять шість років! Лють. Світ дурний. Я його зневажаю і хочу мати на це право.

Бальзак каже, що прекрасним душам важко повірити в невдячність і людську підлоту, та коли їхня наука з цього погляду завершується, вони доходять до поблажливості, яка є найвищим ступенем зневаги.

Я вже там, бо якщо я й не бачила всієї людської ницоти, то всю її вгадала. І це почуття поблажливості він пояснив божественно, так, це поблажливість, яка є вершиною зневаги, я вже там.

Я прошу великого чоловіка, щоб любити! Такого нема. Ну ж бо, хто? Такого нема. Я мрію зав'язати листування на взірець скромної Міньйон...

Ах! який щасливий і який нещасний буваєш, коли перейшов певні межі розуму. Часом мені здається, що цей нескінченний щоденник містить скарби думок, почуттів, оригінальностей.

Я накопичую вже роками й роблю окремі нотатки в зошиті... це потреба без жодного потаємного наміру, як потреба дихати. Та передусім треба було б дати мені спокій, видавши мене заміж, щоб я більше не мала цього клопоту. Тоді віддатися цілком праці.

Кого? Нікчемну істоту! Божидара? це було б надто кумедно! Що за тип. Розумієте, я водила б його, як Коко... або Сент-Амана, з цим був би... спокій. Я не хочу мати дітей... Я нікого не люблю. Я хочу бути уславленою. А потім...

Мені дістанеться в спадок понад шістдесят тисяч карбованців, тобто близько ста п'ятдесяти тисяч франків. Це дуже несподівано, і я дуже задоволена. Я куплю «Жанну д'Арк»... Чи Бастьєн велика людина? Ні. Я, я, я!