П'ятниця, 22 червня 1883

Божидар тут уже від дев'ятої. Це дуже цікаве створіння; головна риса цієї слов'янської вдачі — примхливої, несвідомої й дріб'язкової — це любов до брехні, а радше до імпровізації. З будь-якого приводу й без приводу він вигадує безліч подій, оповідає їх, попадається, не завжди викручується і починає знову з новою певністю. До того ж, коли він такий, уся ця уява служить тому, щоб звеличувати друзів, він пристрасно прив'язується до людей на два тижні, два місяці, півроку; то це пані така-то, потім доньки пана такого-то, потім сам пан такий-то чи якесь там дрібне створіннячко. І протягом цих двох тижнів чи цих півроку існує лише такий-то чи така-то, а потім раптом — анафеми, жахіття, мерзоти, злодії, убивці; а за тиждень усе залагоджується й усе вщухає. Цієї миті ми в найкращих стосунках, і він мене не ненавидить, хоч я часто говорю йому про його імпровізації й вряди-годи його спиняю.

У глибокій жалобі, звісно: я маю спідницю всю з крепу з шарфом із чорної гренадини, що утворює ззаду великий вузол із дуже довгими кінцями, ліф із гренадини з матроським коміром із крепу. Капелюшок із довгим серпанком із крепу. Я старалася скласти дуже молодий ансамбль. Та враження це не справило, лише читали імена тих, хто дістав згадку; з медаллю мені дуже аплодували б, бо я була дуже мила і в глибокій жалобі.

Пані Дюмон-Бретон, яка має другу медаль, була нечупарно вбрана, та вона донька Жюля Бретона і дуже відома всій цій публіці, та й, зрештою, має певний талант.

Ці бідолашні митці! Серед них були дуже вражені, сорокап'ятирічні чоловіки, геть бліді, схвильовані, у сюртуках чи погано пошитих костюмах, які йшли по свою медаль і потиснути руку Жюлеві Феррі, міністрові. Один славний скульптор, прихопивши свою коробочку, заходився відкривати її, тільки-но сівши на місце, і всміхнувся гарною, щасливою, мимовільною усмішкою, наче усмішка дитини.

Я теж трохи розчулилася, дивлячись на інших, і на мить мені здалося, що це була б річ страшна — підвестися й підійти до того столу. Тітка й Діна сиділи позаду мене на лавці, бо нагороджені мають право на стільці.

Під кінець пані Олімп Одуар, лекторка й редакторка «Silhouette», стара з фарбованим волоссям, назвалася й заговорила зі мною про свою кузину пані Кловіс Юг та про своїх друзів Енгельгардтів. Вона хотіла б опублікувати мій портрет і біографію тощо.

Тоні приходить привітатися, а на виході Каролюс — і все. Вийшовши звідти, ми йдемо вистежувати Жюльяна аж до його лігвища великих чоловічих ательє. Воно величезне, і він збирається будувати ще. Кількість охочих стати художниками жахає. Після півгодинної розмови, дуже жвавої й дуже кумедної, як завжди, ми ведемо цього марсельця снідати до нас, і там Божидар розправляє крила своєї уяви.

Що ж до моїх картин, вони там, шибеники вдалі, з вогником, та те небагато, що написане, видається йому сухим. Що до Мадлен, ефект йому подобається, він хотів би, щоб я це зберегла... А щодо скульптури він каже, як і Тоні, що це дуже добре і що до наступного Салону я зможу зробити, що захочу, і вхопити нагороду.

Зрештою, він із цього не дивується, знаючи мій рисунок. Я даремно показала дітлахів, він знав їх як картину, треба було показати їх лише напівнамальованими... Зрештою, враження в нього було несприятливе... І я стояла там у саду, чекаючи кінця його огляду, коли прибіг Божидар, гукаючи, що я все та сама і що це справді страхіття. Що?! Та вона лишила свої чарівні новісінькі черевички, щоб тягати їх по садовому камінню! Це нечувано! Розалі! Швидко, швидко, старі черевики панни Марі. Бо це факт, що я забула. Коли він береться обстоювати чиїсь інтереси, це турботливість старої няньки, він хоче бути в курсі всього, оповідає купу інтимних історій, мало не втручається у справи вашої пральки, прибирає вигляду дитини, батька, лікаря, служниці, управителя. Словом, муха з байки. Поки це триває, воно лиш кумедне, а потім...

Ну ось і минув цей день нагородження. Я уявляла його собі не таким.

О! наступного року вхопити медаль!.. І щоб усе нарешті сталося, як уві сні!.. Бути обплесканою, тріумфувати! Це було б надто прекрасно і неможливо як таке, якби я не була така нещасна з іншого боку... Бо це нещастя робить можливим... Можливо, цей виплеканий [Слово зачорнене: тріумф]. А коли ви матимете другу медаль, ви захочете мати велику?! Безперечно. А потім? Хрест? Чому ні? А після? А після — тішитися плодом своєї праці, своїх мук, працювати далі, триматися на висоті, наскільки можливо; і намагатися бути щасливою; когось любити.

Кого? Вийти за Сент-Амана й любити... отого-таки? Побачимо потім, поспішати нема куди. За шість років він не буде ні бридкіший, ні старіший, ніж сьогодні. А якби я вийшла отак сьогодні... я, може, й пошкодувала б... Але, зрештою, треба ж мені вийти заміж, мені двадцять чотири роки. А мені дають більше, не те щоб я мала старий вигляд, та в тринадцять у Ніцці мені давали сімнадцять, і я на них виглядала... Зрештою...

Вийти за когось, хто по-справжньому мене кохатиме, без цього я була б найнещаснішою з жінок... Але треба ще, щоб цей хтось бодай мені пасував...

Бути уславленою, дуже уславленою, славетною! Це все владнає... Ні... не варто розраховувати на зустріч з ідеальною істотою, яка мене шануватиме, кохатиме й буде доброю партією... Уславлені жінки лякають... Звичайні люди й генії рідкісні... Субота, 23 червня 1883

Пані Гавіні, що повернулася з Ажена, та інші візити, але я бачила тільки її, ми розмовляємо про спадщину. Я даю на здогад, що вона значна. Насправді це буде дрібниця.

Мій батько проїв майже все, він лишає сто сорок тисяч карбованців боргів, які, коли їх сплатити, лишать нам усього п'ятдесят чи шістдесят тисяч карбованців. Майже нічого... Здається, розраховують, що я відмовлюся від своєї частки, бо тітка має великий статок... Це слушно і неслушно, бо мама все віддала Полеві, і, зрештою, я не маю нічого, окрім сподівань на тіткин спадок і трохи на мамин.

А потім і не в тому річ, із багатьох причин пристойніше, щоб я успадкувала, відмовляючись, я маю вигляд чужої, словом... А ще, здається, родина Поля не дуже мила з мамою, надто пані Поль, яку мама обстоювала, прийняла, прийняла за свою. Завжди так буває... Вони кажуть, що Марі забирає все. Що я забираю? Мама дала Полеві більше, ніж лишила собі, і ще лишається тітка, але це нікого не стосується, а там вони не думають, що це мама, тітка, ми, словом, — завжди вона, Марі. Зрештою, усе це мене засмучує, і я не хочу цим займатися; я думаю тільки про те, що мені може дістатися двадцять чи тридцять тисяч карбованців капіталу і що я використаю їх, щоб спробувати купити «Жанну д'Арк», яка в Америці.

Моя картина тягнеться, і я роздратована... і нудьгую... Коли подумаю, що малюватиму лише післязавтра, це здається таким довгим.