Середа, 13 червня 1883

Надходить безліч карток. Пані Ґавіні надіслала телеграму з Ажена, приходила Одетта, і пан Ешман, росіянин, і старий Жері, який приходить із виглядом людини з того світу, у сльозах... мені було важко бути з ними в лад...
Треба було плакати... А я не плакала навіть під час богослужіння в церкві, що відбулося о пʼятій. Нікого не запрошували, були лише Сент-Аман, Божидар, Енгельгардти та Черницька. Якби я була справді вбита горем, я б про це не розповідала, бо тут є якась делікатність, яку я, здається, зачепила б; байдуже, я надто спокійна... Уранці в мене була модель — Едвіж, яка позує в Сюшете; а Сюшете, дізнавшись учора, що вранці вона позуватиме в мене, надсилає мені найщиріші вітання з приводу мого Салону.
Він прогулювався з Сен-Марсо, який показав йому мої картини, і він ними дуже задоволений. Цього Сюшете я ніколи не бачила, ми лише часто маємо ту саму модель, через яку я розпитала його про стеки, станки тощо.
Це мені надзвичайно приємно, чи не правда, що це приємно?
Серед інших карток отримуємо картку Жюля Бастьєна-Лепажа — одну з перших — і листа від архітектора, який пише: «Люба мадемуазель, якби я не боявся бути доречним тощо, тощо, що так жорстоко вражає всю вашу милу родину, яку я маю приємність знати...» далі він просить прийняти запевнення в його щирості тощо, у його повазі й захопленні. Може, не слід кепкувати з форми, коли зміст іде від серця, але байдуже — це майже лист консьєржки. Хіба старший брат не пише краще... я хотіла б витягти з нього листа.
Мене непокоїть те, що я надто холодна, це викличе пересуди...
Якби він, мій батько, міг бачити, що мене займають моя жалоба та картки й листи співчуття, він глянув би на мене з тим своїм глузливим і зневажливим виразом, ніби кажучи: і це все? Це його вина! Його натура була мені дуже симпатична, куди більше, ніж мамина, а він із якоїсь втіхи робив себе... байдужим і нерідко ненависним, тільки ображаючи мене й розмовляючи зі мною таким тоном, якого я б не стерпіла ні від кого.
Тут грало його самолюбство. Ах! ви повзаєте на череві перед нею, ну що ж, побачите!! Тут, у Парижі, він поводився вкрай брутально, одного дня майже погрожував мене побити, мій вигляд видався йому зухвалим, і він вигукнув: «Побачиш, що я з тобою зроблю, побачиш, на все життя запамʼятаєш». Мама його забрала, боячись, що він шпурне чимось мені в голову. А що я такого зробила? Лише сказала йому: прошу не кричати на мене, я не звикла, щоб зі мною так розмовляли! Мій спокійний вигляд дратував його до сказу. Коли я тепер думаю про той огидний тон, що його він брав, щоб узяти гору над «моїми викликами», кров бʼє мені в голову.
А проте я намагалася бути любʼязною, але він завжди боявся опинитися під моїм «пануванням».
Я могла б любити його дуже, дуже, але це, та ще ця історія з мамою... Словом, я кажу вам речі такими, як вони є.
Він жив на свій лад, панував над своїм оточенням, а я на свій, панувала над своїм, потім нас звели разом, і він із якоюсь дитячістю доводив свою незалежність. Дуже часто він спалахував і уявляв, ніби я хочу «командувати», коли мені й на думку це не спадало. Зрештою, його дратівливість слід віднести на рахунок хвороби...
Зрештою... У такий момент, як цей, перед смертю, перед цим кінцем усього! я питаю себе, чи була я винна? І не думаю... Він поводився зі мною бозна-як, я плакала, і мені навіть спала на думку втеча, піти геть, щоб ясно показати, що...
Уявляю собі маму: якби мене спіткало нещастя її втратити, я мала б тисячу докорів і тисячу мук сумління, бо я була дуже груба й дуже запальна... З добрих причин і за інстинктом самозбереження, я знаю, та байдуже, я докорятиму собі за всі ці словесні надмірності...
До речі, мама... Це було б величезне горе, самої думки про це досить, щоб я розплакалася; хоч би скільки вад я в ній визнавала, ми б не відчували симпатії одна до одної, якби не були родичками, хоч би що я собі казала... Та в неї все це — непослідовність, легковажність і брак знань; вона дитина, а дитина за таких умов — істота ненависна, я знаю; я воліла б, щоб у неї були коханці й щоб вона вміла жити, як інші...
Вона доброчесна, але нічого не розуміє й не довіряє мені... і завжди вважає, що все владнається, що краще «не здіймати галасу».
Гадаю, що смерть, яка завдала б мені найбільше болю, була б усе ж смерть тітки, яка все життя віддавала себе всім і ніколи, жодної хвилини не жила для себе, окрім годин, проведених біля рулетки в Бадені чи Монако.
Лише мама мила з нею; я ж не цілувала її вже рік і кажу їй лише байдужі речі чи докори за купу дурниць. Це не зі злості, а тому, що я теж була дуже нещасна й досі нещасна, і всі ці суперечки про наші справи з мамою й тіткою привчили мене до короткого, різкого, уривчастого тону. Якби я заговорила ніжно чи бодай мʼяко, я б ревла, мов дурепа.
Зрештою, не будучи ніжною, я могла б бути любʼязнішою, усміхатися й іноді розмовляти — це зробило б її такою щасливою, а мені нічого не коштувало б, але це була б така зміна в моїх манерах... що я не наважуюся через якийсь хибний сором. А проте ця бідолашна жінка, чия історія пишеться одним словом: Самопожертва, зворушує мене, і я хотіла б бути до неї добра... А якби вона померла, ось хто залишив би мені докори сумління! Ось хоча б дідусь: він мене іноді дратував стариковими химерами, але старість слід поважати; траплялося, що я відповідала йому недоречно, і коли його вдарив параліч, я мала стільки докорів сумління, що часто приходила посидіти біля нього, аби загладити, помʼякшити, спокутувати. А ще дідусь мене дуже любив, і ось я думаю про нього — і плачу.
Але мій батько... Після двадцяти років розлуки він захотів завоювати мене грубощами чи різкістю!..