Четвер, 24 травня 1883

Маю її! І ось я заспокоєна й спокійна, не кажу щаслива... Могла б сказати вдоволена...
Дізнаюся про це з газет. Ці добродії не потрудилися написати ані слова.
Послухайте цю історію. Я схильна вірити, що ніщо ніколи не стається ні так, як цього боїшся, ні так, як на це сподіваєшся.
Я гадала, як же це станеться. Я її матиму або не матиму. Гаразд. Якщо не матиму — то я знаю, яке враження це справить, бо позавчора й учора ввечері думала, що не матиму. А якщо матиму — що ж, це буде приємно, я чудово уявляла собі, як це... буде. То що ж тоді станеться? Звідки візьметься несподіванка? Мати її, не маючи, і не мати її, маючи. О пів на десяту ми йдемо до Салону і біля наших дверей зустрічаємо Божидара, що сяє, з батьком, який прийшов мене привітати. Ми беремо юнака з собою. І ось я приходжу до своєї зали й бачу свою картину, переставлену, піднесену на самісінький верх, над великим полотном, що зображує тюльпани сліпучих розмірів і кольору, підписаним художником другого розряду.
Тоді те передбачення, що табличку «почесна відзнака» причеплять до Ірми, стає можливим, я біжу туди. Нічого. Урешті дістаюся до осоружної пастелі — і знаходжу табличку там.
Я одним стрибком опиняюся в Жюліана й стою там, говорячи понад пів години, ледь спроможна говорити. Я б розплакалася. Він видається дуже здивованим. Як це, та відколи відкрився Салон, відколи побачили мої полотна, про пастель уже й мови не було, і до того ж він був певен, що мене переставлять і то на найкраще місце...
Зрештою, нагорода...
Хай навіть присуджена в іншому розділі, наче мала б захищати від такого піднесення... Він видається мені дуже чуйним, коли пише наполегливі й переконливі депеші до Кота, Лефевра й Тоні. Але вже надто пізно.
Зрештою, я в розпачі й кажу все, що думаю про Тоні, цього євнуха мистецтва. Цього байдужця, цього брехуна, цього бовдура. Я мала б цього очікувати. Памʼятаєте, ми вважали маленьку Брізбен відхиленою, я пишу йому, а він відповідає мені на чотирьох сторінках, що зробив усе, щоб її врятувати, та не зміг. А її ж прийняли, його просто не було на місці. Те саме й тут. Я пишу йому:
Переписаний листLettre de Marie à Tony Robert-Fleury (copie), 24 mai 1883
Добродію, Дізнаюся з газет, що отримала почесну відзнаку, і ви можете судити про мою радість перед цією такою несподіваною річчю. Спішу подякувати вам і сказати, що я в цілковитому розпачі. Мою картину переставили, щоб повісити вище, над купою жахливих тюльпанів пана Беннера, ельзаського патріота, брата Беннера — фальшивого Геннера, що малює німф у темній зелені. А табличка опинилася на пастелі. Це горе. Якби ви могли щось для мене вдіяти, я була б вам справді вдячна (це востаннє, він може бути певен). Я не хочу бути смішною й не випрошую успіху. Але те, що тут учинили, волає до неба. На загальну думку, я ні на що не заслуговую, так, це картина на дещо заслуговує. Я не настільки дурна й не настільки божевільна, щоб про щось просити. Я ні на що не сподівалася. Якби мені нічого не дали, я вважала б це цілком справедливим. А ось нагорода, що стає річчю надзвичайно принизливою. Я в цілковитому розпачі. Нічого — ось що було б справедливо. Це жахливо. Щиро віддана вам Марі
Не знаю, як мені стає терпцю розповідати вам це. О першій я йду додому, і приходять Вільвʼєй, Зільгардт і Клер.
Перед Зільгардт я вдаю дуже вдоволену. А коли вона пішла й прийшов Божидар із Діною, я даю волю всьому своєму обуренню.
А воно неабияке, справедливе — і мені від нього боляче.
Ось відповідь Тоні.
Переписаний листLettre de Tony Robert-Fleury à Marie, 24 mai 1883 (copie, avec les remarques de Marie au lecteur)
Панно, Отримую вашого листа й засмучений, що ваша радість не без домішки. Я не міг заперечити проти переставлення вашої картини з тієї причини, що зашкодив би вам в очах трьох-чотирьох членів журі, які жваво цікавилися картиною, що ви її заступили. Любий читачу, звертаю твою увагу на ці слова, які підкреслюю. Посмакуй. «Я вчинив правильно, бо мети досягнуто». Звертаю твою увагу, о читачу, і на наведену вище фразу. «Що ж до таблички: на живопис вам забракло голосів, а ваша пастель, навпаки, дістала вельми почесну кількість голосів». Якщо кількість вельми почесна, то на три голоси менше її не знеславили б. Далі. Я сам-один не можу боротися проти всього журі, я зробив якнайкраще або принаймні гадав, що роблю якнайкраще. Заспокойтеся й не дивіться на речі в такому жахливому світлі. Чимало людей були б щасливі на вашому місці. Прийміть, панно, мої найкращі й найвідданіші почуття. Тоні Робер-Флері.
Ось. Я відчуваю ту ломоту, що її, певно, завдала йому ця гомерична боротьба проти всього обʼєднаного журі. Якщо вже так доводилося боротися, то що ж означає його лист того дня, коли мене прийняли, з якого вихоплюю цю фразу, що її особливо вам рекомендую: «Мені нема потреби казати вам, що ваші картини прийняли дуже прихильно».
Йому навіть нема потреби мені це казати — настільки це природно. Ні, я відповідаю йому ось так, просто:
Переписаний листLettre de Marie à Tony Robert-Fleury (copie), 24 mai 1883
Добродію, Усе зваживши й розглянувши речі з найбільшим спокоєм, я вважаю, що дістала ляпаса. Щиро віддана вам учениця. Марі Башкирцева
Поки точиться це листування і поки я, мов колорист, коментую цю ницість, цю ганьбу, цю несправедливість, мені надходить кілька вітальних листів.
Відзнака за пастель — це безглуздо, але ще півбіди! Та підняти мою картину! Це доводить мене до сліз на самоті в моїй кімнаті, поки я це пишу. Відзнака за пастель — це образа, дурість, прикрість, але переставляти картину... І ви ж знаєте, що кажуть, кажуть, я цього певна. Кажуть або казатимуть, що мене дуже проштовхує пан Робер-Флері, бо він написав мій портрет.
Він непідкупний. Це дуже гарно. Але задовго до того, як зайшлося про портрет, він вважав мене своєю єдиною цікавою ученицею поряд із Брезло й щедро мене заохочував.
А вже після портрета він ніколи не соромився казати, що це погано, коли було погано. Тож я йому довіряла. І коли він стільки доброго сказав про цю картину, я цілком могла йому повірити. І досі вірю. Беру Бога й усіх чесних людей за свідків: торік другі медалі давали за речі, які мені й нігтя не варті. Та й цього року так само. Кожен вам скаже, що це правда. Мене вважають простачкою, бо я обурююся.
Я не можу стерпіти стільки нечесності, стільки брудних оборудок.
Я не розумію цієї мистецько-виборчої кухні. Це ганебно. Коли ж я стану така сама пройдисвітка, як інші, щоб уже не обурюватися.
За намовою Клер я пишу Бастьєнові-Лепажу, бо його великий талант змушує мене вірити, що він справедливий.
Переписаний листLettre de Marie à Jules Bastien-Lepage (copie), 24 mai 1883
Добродію, Дивовижне цьогорічне журі щойно присудило мені відзнаку в якомусь далекому розділі, сама не знаю чому. І водночас мою картину піднесли до небес. Як на мене, це зависоко, і я надто молода для апофеозу. Система відшкодування, певно. Одне слово, я дуже засмучена. Зробіть, щоб мене спустили; вас не насміляться не послухати, а внизу є такі жахливі картини, що моя могла б опинитися серед них. Прийміть, добродію, запевнення в моїх найкращих почуттях. Марі Башкирцева. N. B. Мене прийняли з номером.
Клер забирає мене обідати до себе, і ввечері ми їдемо в Булонський ліс.
Ось і все.
Зрештою, нехай справжній талант пробивається сам. Згодна.
Але треба, щоб тебе спершу спустили на воду. Самого Бастьєна-Лепажа на початку підтримував його вчитель пан Кабанель.
Коли учень подає надії, його вчитель мусить хоч на мить підтримати йому голову над водою. Якщо він утримається — отже, він хтось, як ні — то тим гірше. О! Я свого досягну.
Тільки це затримка, і не з моєї провини.
Не скористатися з певних переваг обурює мене, мов несправедливість!
Божидар і Діна скаржилися адміністрації, певна річ, марно? А Божидар поцупив ту саму табличку й приніс її мені. Цей шматок картону зі словами: почесна відзнака.
Я одразу привʼязала її до хвоста Коко, який не насмілювався й поворухнутися, сповнений жаху. Одне слово, я засмучена, ображена, нещасна. Ця картина нагорі — це розрив серця...
Але мій відчай став для тих, хто мене оточував, кумедним видовищем; я завжди видовище, і коли мені хочеться плакати, я кажу дотепи: не можна стомлювати людей, треба завжди бути розвагою, новинкою...
Можна подумати, ніби я така тому, що так хочу...
Ах! Мені вже нема потреби панькатися з цією мерзенною тварюкою Робер-Флері — велику ж користь він мені приніс...
Яке щастя — більше не терпіти його знесилювальних порад.

Примітки

Cimaise (карниз для розвішування) — найжаданіше місце на Салоні, на рівні очей. Про роботи, розвішані високо, казали, що їх «загнали під саму стелю», — ледь видимі, фактично понижені. ↩
Іронія навмисна: відзнака зовсім не була несподіванкою — її щедро обіцяли. ↩
В оригіналі Марі пише прізвище «Robert-Flery», можливо, через спалах гніву. ↩
Фр. soufflet — букв. ляпас. У французькій культурі честі XIX ст. — навмисна формальна образа, що вимагала сатисфакції. ↩
Фр. camouflet — букв. дим, пущений комусь в обличчя; переносно — розрахована зневага чи приниження. ↩
Фр. cuisine artistico-électorale — сатиричний новотвір Марі на позначення закулісних оборудок, якими виторговували й маніпулювали голоси журі. ↩
Фр. au ciel — букв. «до небес»: верхні ряди Салону, де картини розвішували так високо, що їх не було видно, фактично ховаючи. ↩
Бути «прийнятою з номером» означало, що картині присвоюють певний каталожний номер і дають належне місце, — звичне очікування для прийнятих робіт. ↩