Четвер, 3 травня 1883

Обидва брати мають обідати завтра, хіба що...
Я відчуваю, що буду дурна, скута, не знатиму, що сказати. Ах! Як це прикро. До того ж запрошувати ще когось чи ні? Якщо будуть лише вони, я не знатиму, що робити, а мама й тітка будуть такі дурненькі... Та кого запросити? Дюсотуа гратиме на фортепіано, щоб був гомін... Ах! Треба покластися на Божу ласку...
Потрібен був би хтось на кшталт Жюліана, хто допоміг би мені блиснути... Буде Аліса, вона дуже гарненька, а що, як вона мені зашкодить... Ні, цього боятися не варто. Як же зробити, щоб він знайшов у мені жінку, яка його розуміє і яка водночас не вішається йому на шию. Сен-Марсо? Я так готуюся, що осоромлюся, або ж він не прийде.
Оскільки Божидар вибув з ладу, я працюю над своїм портретом. А під час перерв заходжу сказати, що... Пані Маккей була на вернісажі з княгинею Массальською, дружиною російського консула в Парижі. Вони познайомилися на доброчинному розпродажі, де я бачила надрукованими їхні два імені. Пані Маккей запропонувала картки на вернісаж, і маленька княгиня, яка ні надто шиковна, ні надто аристократична і яка, зрештою, лише дружина дрібного консула, прийняла їх; усе це неважко відновити.
А все ж мені дуже хотілося б прогулятися із згаданою консулихою, і це надало б мені більшої ваги, ніж прогулянка з панною Канробер. Мама не хоче зрозуміти, що нічого не зарадить, поки ми не матимемо протекції наших. Пані Массальська, певно, сказала Маккей, що ніхто з нашого посольства до нас не ходить. І підозрюють усілякі жахіття, бо ж ми не можемо взяти й сказати, що ми лише провінційні дрібні поміщики, доволі багаті — та й годі. Тут нас мають за вельмож, і очевидно, що кожен запитує себе, чому ми не знаємося ні з посольством, ні з поважними росіянами...
Безперечно, я вмію вдавати дитину... Але річ у тім, що Бастьєнова картина дедалі більше змушує мене замислюватися. Шкода, що він не бачить, якої шкоди завдає йому цей фон, де кожен листочок виписано. Там достеменно бракує повітря. А будинки на задньому плані прилипають до постатей.
Дорікали за безладність пейзажу в «Жанні дʼАрк», а тут іще гірше. Там усе мерехтіло, але ж і природа мерехтить. А тут — важко. Даньян сказав йому, щоб постаті більше відділялися від тла. Він переказав мені це, додавши, що не дуже розуміє, що Даньян мав на увазі, і що в такому сюжеті, як у нього, можна, так би мовити, начхати на ефект (дослівно), на що я боягузливо відповіла, що він, проте, на нього не начхав. А ще він претендує на те, що написав присмерк. Спробуйте-но сказати мені, о котрій годині це відбувається. Небо сіре й біле, дзвіниця чорна, тло безжально зелене, і все це відбирає в постатей плотність. «Сінокіс», «Картопля», «Жанна дʼАрк», навіть «Дядько Жак» не виявляли цієї вади такою мірою. «Жанна дʼАрк» лишилася в моїй памʼяті дивом, і якщо спершу дивує мерехтіння тла, то все дуже просто: сама природа серед білого дня справляє таке враження.
Але тут... Цьому хлопцеві рішуче потрібно, щоб я ним керувала... Якби він захотів бодай відчувати до мене велику приязнь, лишаючи собі цю Маккей... Але чому ж, чому, чому?
Хіба ж знаєш, чому кохаєш чи не кохаєш. Тому я й питаю «чому» — на знак протесту проти недбальства небес. Чому це хтось інший, а не цей.
А мені, власне, що до того? Усе ж не дуже втішно, що він приходить сюди заради брата.
Одне слово, ось так. Ми вирушимо 15 чи 20 травня — і ось місяць коту під хвіст. Від 20 червня до 20 серпня, ні, до 1 вересня я працюю над дітлахами. 1 вересня починаю «Хлопчика-хориста». На нього піде пів року. Це буде перша велика картина.
Еміль сказав мені, що говорив про це з Жюлем, який відповів, що був би дуже щасливий, якби сам це придумав. І що він запевняє мене в найгучнішому успіхові, якщо я візьмуся за це так, щоб мати час закінчити. Цей архітектор так захопився і так наполягає, щоб я зробила цю картину, що я й не знаю, що думати, — може, тут щось криється, але що саме?
Отже, ось мій час розподілено. Що ж завадить мені здійснити ці задуми? Бо вічно щось трапляється. Учора ми казали собі: Боже, як же ця пантоміма нас потішить! Усе придумано, усе кипить, ніщо не може її затримати, усе передбачено. Хрясь — Божидар вивихає коліно посеред вітальні.
Сьогодні ввечері я говорила з тіткою про її поїздку, вона наводить мені тридцять шість дурних заперечень. А я, не гніваючись, пояснюю їй, чому все це необхідно, — наче вона сама цього не знає, — і що ця копійчана справа шкодить мені в Парижі. Вона відповідає, що це мої вигадки, що ніщо не шкодить і що їй не хочеться сидіти там два роки. Два роки — тобто два місяці. Така в неї манера говорити: коли ми йдемо до театру, а зараз восьма і я ще не готова, тітка переказує мені, що вже за десять хвилин одинадцята. Тоді я переказую їй у відповідь, що коли вже за десять хвилин одинадцята, то надто пізно і я йду спати. І це не карикатура, так воно і є, достеменно, і в усьому. Одне слово, вона не хоче їхати. Чому?
— Бо мене можуть там довго затримати.
Зауважте, що спершу вона взагалі заперечувала, що ця справа існує. І як же вона закінчилася, коли ви туди не їздили, — спитала я.
— Не знаю, знаю лише, що мене більше не викликають.
Оскільки цей невинний викрут не вдався, вона каже, що її довго затримають. Це ж зізнання. Наче маєш справу з божевільними. Ці жінки божевільні, чи радше дурні. Але які муки!
— Та що з того, що вас довго затримають?
— Але в мене немає жодного бажання нудитися там, та й у консульстві знають, що ця справа стосується моїх братів і що я тут ні до чого, і що...
— У консульстві це знають, може, і ми це знаємо, але всі уявляють, що це все той самий процес, який не дає вам повернутися до Росії, і що ви злочинниця. Ну ж бо, поміркуйте, хіба можна вам повірити! Мені шкодитимуть отак, навмисно й ні за що?
— Я не поїду.
— Не поїдете?
— Ні.
— Тоді я викинуся з вікна!
І я заливаюся нервовими слізьми — гучними, розкішними, як усе, що справжнє, щире, непереборне.
Бо ж справді, такого й уявити собі не можна. І якби я не знала всього так само добре, як будь-хто, можна було б запідозрити бозна-які безодні. Ті самі заперечення й ті самі інфантильні, дитячі, ідіотські сцени влаштовували, щоб не дати мамі завершити цю дурну справу. Це забрало в неї два місяці. І якби мене послухали, усе вже багато років тому було б забуто. Ні, я відчуваю, що навіть ті, хто мене читає, не повірять у стільки шкідливої дурості, стільки дитячого безглуздя, стільки дурного боягузтва!
Коли вони бачать, як я ридаю, наче пропаща, тітка вигукує, що гаразд, вона поїде завтра, але тоді вже все, її більше ніколи не побачать, вона не хоче повертатися. Наче я завдаю їй смертельної образи, відсилаючи її туди. Такі, мабуть, бувають у Шарко.
А тепер, закладаюся, вони кажуть собі, що це погода мене роздратувала і що, на щастя, завтра я вже про це й не думатиму!!!

Примітки

Новотвір Марі (жіночий рід від consul): consulesse [sic] — так у тексті. ↩
Попередні салонні картини Бастьєна-Лепажа: «Сінокіс» (Les Foins, Салон 1878), «Збирання картоплі», або «Жовтень» (La Récolte des pommes de terre, Saison dʼoctobre, Салон 1879), «Жанна дʼАрк» (Салон 1880) і «Дядько Жак» (Le Père Jacques, Салон 1882). ↩