Середа, 2 травня 1883

Я працюю над портретом Божидара, а панна Канробер — над натюрмортом.
А найбільше ми зайняті нашою пантомімою; Божидар склав доволі кумедний сценарій, і ми щодня щось вигадуємо. Він нашвидку малює полотна й вивіски. Це зветься «Пʼєро-художник». І ось цей дурник Божидар спускається до вітальні і, вистрибуючи, вивихає коліно.
Посилають по лікаря, і тепер це на два тижні — просто біда. Було ж так гарно. Сцена зображує майстерню Пʼєро, закоханого в Коломбіну; пані Кассандра (Еміль) приходить до Пʼєро (Божидара), гадаючи, що йде до своєї модистки, — Пʼєро був поміняв вивіски. Він благає пані Кассандру дозволити написати її портрет, і вона погоджується. Коломбіна (я) стає позаду неї, і Пʼєро, малюючи, шле їй поцілунки. Пані Кассандра думає, що вони для неї, і мліє.
Зрештою вона засинає, а Пʼєро освідчується Коломбіні й просить її руки. А з чого ми житимемо? — питає Коломбіна. Тоді Пʼєро показує їй свої картини. Пародії, вже зроблені сьогодні по обіді, на головні успіхи Салону, як-от «Кохання в селі» Бастьєна. Сюди вставляються злободенні натяки й жарти.
Коломбіна вважає, що цей живопис жахливий, і Пʼєро у відчаї сідає на пані Кассандру, яка зривається на ноги, а Пʼєро котиться долі, потім пояснює їй, що це він знімав мірку. Пані Кассандра вважає свій портрет таким жахливим, що падає й помирає. Коломбіна у відчаї, а Пʼєро шматує свої полотна — причину всього. Пані Кассандра воскресає. Пʼєро присягається їй, що більше ніколи не малюватиме, він показує вивіску, де намальована знаменита колонада з велетенським написом: Біржа, він робить жест, наче відлічує гроші. Пані Кассандра в захваті віддає йому Коломбіну за дружину.
навскоси
Біржа й жінка, що падає, — це моє. О авторське самолюбство.
Ось воно загалом. Але є й кумедні моменти, коли, приміром, пані Кассандра погано позує, Пʼєро лупить її, і вона котиться долі, тоді вона витягає з кишені стрічку паперу й показує її публіці, великими літерами: «Ах! Ніколи не ображайте жінку, що падає!»
І ось усе відкладено... А Жюль уже тоді поїде...
Я мала йти до Опери; та навіщо? Тобто. Я на мить подумала піти, щоб, коли я покажуся там гарною, чутка про це дійшла до Жюля. А нащо? Не знаю. Зрештою, як це безглуздо! Як це божевільно — що я подобаюся людям, які мені зовсім байдужі, а натомість... О! Я певна, що йому не сподобаюся. Та й ця Маккей його тримає, та й часу в нього немає... Але це було б так мило, так чарівно, так добре! Я була б така рада!
Це було б так... Тільки не треба йому цього показувати; кажуть, Брезло сама йому на шию вішалася, але... Що він любить лише білявок... І це він сам каже. Це поганий смак. Треба бути обережною, тим паче що це справді було б коту під хвіст, бо ж, зрештою, я не маю серйозних намірів щодо цього великого митця. Чи вийшла б я за нього? Ні. То й що ж тоді?
То й що ж тоді? А потім... хтозна... А все ж... Однак... Зрештою... Та й нащо вічно копирсатися казна-куди. Мені шалено хочеться сподобатися цьому великому чоловікові — ось і все. І Сен-Марсо теж. Котрому більше? Байдуже котрому. Одного з них мені вистачило б. Це інтерес... у житті. Моє обличчя від цього змінилося, я набагато гарніша, шкіра напнута, свіжа, оксамитова, очі жваві й блискучі. Зрештою, це дивно. Що ж робить справжнє кохання, якщо такі дурнички справляють такий вплив?

Примітки

Bourse — Паризька біржа, колонаду якої Пʼєро намалював на вивісці; але bourse означає також «гаманець», звідси його пантоміма з виготовлення гаманців: він покине живопис заради грошей. ↩
Рядок із вірша В. Гюго «Oh! nʼinsultez jamais une femme qui tombe!» (збірка «Пісні сутінків», 1835) — гра слів на «впалій жінці» (морально занепалій) і жінці, що падає фізично. ↩