Четвер, 3 травня 1883

Обидва брати мають обідати завтра, хіба що...
Я відчуваю, що буду дурна, скута, не знатиму, що сказати. Ах! Як це прикро. До того ж запрошувати ще когось чи ні? Якщо будуть лише вони, я не знатиму, що робити, а мама й тітка будуть такі дурненькі... Та кого запросити? Дюсотуа гратиме на фортепіано, щоб був гомін... Ах! Треба покластися на Божу ласку...
Потрібен був би хтось на кшталт Жюліана, хто допоміг би мені блиснути... Буде Аліса, вона дуже гарненька, а що, як вона мені зашкодить... Ні, цього боятися не варто. Як же зробити, щоб він знайшов у мені жінку, яка його розуміє і яка водночас не вішається йому на шию. Сен-Марсо? Я так готуюся, що осоромлюся, або ж він не прийде.
Оскільки Божидар вибув з ладу, я працюю над своїм портретом. А під час перерв заходжу сказати, що... Пані Мак-Кей була на вернісажі з княгинею Массальською, дружиною російського консула в Парижі. Вони познайомилися на доброчинному розпродажі, де я бачила надрукованими їхні два імені. Пані Мак-Кей запропонувала картки на вернісаж, і маленька княгиня, яка ні надто шиковна, ні надто аристократична і яка, зрештою, лише дружина дрібного консула, прийняла їх; усе це неважко відновити.
А все ж мені дуже хотілося б прогулятися із згаданою консулихою [sic], і це поставило б мене краще, ніж прогулянка з панною Канробер. Мама не хоче зрозуміти, що нічого не зарадить, поки ми не матимемо протекції наших. Пані Массальська, певно, сказала Мак-Кей, що ніхто з нашого посольства до нас не ходить. І підозрюють усілякі жахіття, бо ж ми не можемо взяти й сказати, що ми лише провінційні дрібні поміщики, доволі багаті — та й годі. Ми тут виставлені вельможами, і очевидно, що кожен запитує себе, чому ми не знаємося ні з посольством, ні з поважними росіянами...
Безперечно, я вмію вдавати дитину... Але річ у тім, що Бастьєнова картина дедалі більше змушує мене замислюватися. Шкода, що він не бачить, якої шкоди завдає йому цей фон, де кожен листочок виписано. Йому достеменно бракує повітря. А будинки на задньому плані прилипають до постатей.
[Розлогий аналіз Бастьєнової «Жанни д'Арк» і поточної картини...]
А мені, власне, що до того? Усе ж не дуже втішно, що він приходить сюди заради брата.
Одне слово, ось так. Ми вирушимо 15 чи 20 травня — і ось місяць коту під хвіст. Від 20 червня до 20 серпня, ні, до 1 вересня я працюю над дітлахами. 1 вересня починаю «Хлопчика-хориста». На нього піде пів року. Це буде перша велика картина.
Еміль сказав мені, що говорив про це з Жулем, який відповів, що був би дуже щасливий, якби сам це придумав. І що він запевняє мене в найгучнішому успіхові, якщо я візьмуся за це так, щоб мати час закінчити. Цей архітектор так захопився і так наполягає, щоб я зробила цю картину, що я й не знаю, що думати, — може, тут щось криється, але що саме?
Отже, ось мій час розподілено. Що ж завадить мені здійснити ці задуми? Бо вічно щось трапляється. Учора ми казали собі: Боже, як же ця пантоміма нас потішить! Усе придумано, усе кипить, ніщо не може її затримати, усе передбачено. Хрясь — Божидар вивихає коліно посеред вітальні.
Сьогодні ввечері я говорила з тіткою про її подорож, вона заперечує мені тридцять шість дурниць [розлогий діалог із тіткою про турботи щодо поїздки — суперечки про родинні юридичні справи в Росії]. Це все ж не безглуздо. Два роки, тобто два місяці. [Тітка відмовляється їхати, попри емоційні благання Марі, твердячи, що родинний скандал завадить її поверненню. Марі впадає в істерику, погрожуючи викинутися з вікна. Тітка нарешті погоджується вирушити завтра, але каже, що не повернеться, сприймаючи це як смертельну образу. Марі завважує, що вони, певно, гадають, ніби її нерви — від поганої погоди.]