Неділя, 22 квітня 1883

Лише два пастелі прийняли з першим номером. Мій і Брезлин.
Брезлина картина висить не на найкращому місці. Зате її портрет доньки управителя «Фігаро» — на найкращому місці.
Моя картина теж висить не на найкращому місці, але Тоні запевняє, що її дуже добре видно і що картина під нею невелика. Голова Ірми — на найкращому місці й у кутку, тобто на почесному. Одне слово, він каже, що мене розвісили вдало.
Та оскільки картина висить не на найкращому місці, Макіавеллі нашіптує мені засіб. Я щойно написала чудовому, наївному архітекторові листа, де кажу йому, що проти мене плетуть змову, наслідком якої стануть кілька неприхильних рядків Вольфа про мою виставлену роботу.
Вольф мене не знає й не матиме підстав не прийняти цих відомостей, тим паче що подасть їх йому добродій, який... Але це надто довго пояснювати. Одне слово: ви, що знаєте Вольфа, якби ж ви могли відбити цей добре підготований удар тощо. Хіба ж не огидно — мусити боротися з такою лихою волею, ще навіть не маючи таланту. Аж кортить розлютити весь світ; як мені хочеться мати талант і статті про себе! Це не по-християнськи, та дарма!
Побачимо, чи буде з цього якийсь пожиток. Написано поганим пером, є плями, — одне слово, я наче в полоні бурхливого хвилювання.
Майже щовечора в нас гості на обіді — Енгельгардти, Дюсотуа, чи княжна, чи все це разом. Я слухаю їх і кажу собі: ось люди, що нічого не роблять і проводять життя в дурничках та плітках. Вони щасливіші за мене... Їхні турботи інакші, а страждають вони не менше. І не тішаться всім так, як я. Безліч речей вислизає від них — дрібниці, тонкощі, відблиски, що для мене є полем спостережень і джерелом утіх, не знаних простолюдові. Та, певно, я й [Слова зачорнено: чи не] більше за багатьох схильна до цих споглядань — як величі природи, так і тисячі паризьких дрібниць. Перехожий, вираз очей дитини чи жінки, оголошення, та що завгодно? Коли я йду до Лувру — перетнути двір, зійти сходами по жолобу, протертому мільйонами ніг, що по них ступали; відчинити ці двері, і люди, яких там зустрічаєш, — їм вигадуєш історії, простежуєш їхнє потаємне єство, уявляєш їхнє життя; за мить — уже інші думки, інші враження... Усе це сплітається, і все це розмаїте. Тут є привід до... Та хіба я знаю. І якщо від часу цього великого лиха я менша за всіх, то, може, є й якесь відшкодування...
О! Ні. Усі це знають, і перше, що мають сказати, називаючи мене: вона трохи глуха, знаєте? — Не розумію, як я можу це писати.
Хіба ж можна звикнути до такого лиха! Хай би це спіткало старого чоловіка, стару жінку, якогось бідаря. Але істоту молоду, живу, трепетну, що шаленіє від жаги життя!!!