Середа, 18 квітня 1883

Знаєте, що я роблю? Беру участь у конкурсі в Жюліана.
Жіноча постать, вбрана, з руками. Це дуже негарно, але оскільки чоловічі майстерні теж робитимуть цей конкурс, є неймовірна надія здолати чоловіків — і ось я взялася... Подумайте лишень, серед них є такі, що дійшли до римського конкурсу! Судитимуть за чотири тижні, бо всі чотири майстерні робитимуть ту саму постать, кожна по черзі.
Якщо цього року я отримаю відзнаку, то просунуся швидше за Брезло, яка ще до Жюліана серйозно працювала. Та зрештою...
Нічого нового. Минулого понеділка уроку перспективи не було — маленька Канробер захворіла на свинку. Але архітектор однаково прийшов, як і Брисбен, і я могла досхочу вихваляти Сен-Марсо. Сен-Марсо ліпить бюст Бастьєна. Той день, коли я це побачу!
Архітектор сказав, що Брезло дуже нещаслива. Схоже, у неї всілякі труднощі і ніхто нею не цікавиться; цього року її ледве прийняли. [Слова зачорнено: Я гадала] зовсім навпаки.
Вона була зла до мене, вона й досі розповідає про мене купу отруйних дрібниць, усі жарти, що в мене зірвалися з язика, і ті ноги, що їх намалював Шеппі. Вона завдає мені багато шкоди, бо незначущі речі, коли їх переказують, набувають велетенських розмірів. І все ж те, що сказав брат Жуля, мене засмутило. Замість тішитися невдачами цієї дівчини, я журюся через них. Серце стискається, і я одразу зворушуюся навіть за незнайомих, за ворогів.
[На полях: Може, я виставляю себе надто доброю, і чи певна я, що десь у глибині, всупереч собі, наче ховаючись від самої себе, не задоволена? Ні, якщо вона нещаслива, мій талант від цього не більшає. То навіщо ж тішитися.]
Бо всяка несправедливість глибоко мене обурює. Вона має чималий талант. Архітектор каже, що мій талант не поступається її таланту. Я скрикнула — сама скромність. Цей архітектор справді дуже поблажливий.
Зрештою, Лефевр, Бугро й Тоні кажуть, що я отримаю відзнаку принаймні. Покоївка чула їхню розмову з Жюліаном і переказала Розалі.
Якби ж я могла дістати медаль на конкурсі!.. Здолати дві чоловічі майстерні, двісті учнів. Але це неможливо... це було б таке потрясіння, наче я дістала відзнаку два роки тому. Я їх здолаю тоді, коли це вже не дивуватиме мене.
А все ж мені здається, що небо потроху дарує мені відшкодування за лихо, яке мене спіткало.
Стоїть задушлива погода...
Завтра малюватиму голову.
У нас були вечори в суботу, неділю, понеділок і вівторок; сьогодні моя родина йде до Опери, а завтра — до Одетти.
А я роблю свій конкурс.
Я щойно грала на фортепіано — почалося з двох божественних маршів Шопена й Бетговена, а потім я грала навмання сама не знаю що, і речі такі чарівні, що й досі слухаю себе. Чи ж не дивно! Тепер я не змогла б упіймати жодної ноти, а якби схотіла імпровізувати — не змогла б; для цього потрібна та година, та хвилина, сама не знаю що. А зараз у голові пропливають божественні мелодії; якби я мала голос, я співала б речі чарівні, нечувані, драматичні... Чому...
Життя надто коротке. Не встигаєш нічого зробити!
Я хотіла б ліпити, не перестаючи малювати...
Не те щоб мені хотілося займатися скульптурою. Але я бачу прекрасні речі й відчуваю владну потребу передати те, що бачу. Я навчилася малювати, але малювала не тому, що мені кортіло створити ту чи ту картину. А тут я вмію вправлятися з глиною, щоб дати тіло своїм видінням.
Сен-Марсо... Першим скульптором був Бог, що створив першу людину із земного праху й дав їй душу. Ось і все мистецтво пояснено.
Виліпити постать із праху можуть усі великі таланти, з більшим чи меншим успіхом. Шапю, Дюбуа, Фальґ'єр, Барріас, Мілле. Але вдихнути в цей прах душу здатен лише Сен-Марсо. Найменші його бюсти живуть, розумієте! Це цілі життя, і в очах його кам'яних постатей видно їхнє життя. Вони таки живуть.

Примітки

Англійською в оригіналі: life.