Вівторок, 27 березня 1883

Вільв'єль пише, щоб привітати мене й пояснити своє мовчання; виявляється, Жюліан казав йому, що засмучений, бо нічого не знає про картину, він знав лише про прийняття Ірми. І тоді, хоч я й отримала по тому ствердну записку, мене знову беруть тривоги. А проте картка Жюліана ясна.
Так, але... словом, я знову йому пишу.
А ще як це делікатно з боку Жюліана — піти й сказати таке посеред майстерні, Вільв'єлю, який мені не брат, при всіх, що він нічого не знає і що він стривожений. Уявіть, що мені відмовили... Він наперед дає це припустити... Зрештою, що ж поробиш. Це я приписала йому добрі почуття до мене... Та байдуже... На його місці я не сказала б нічого навіть про байдужу мені особу... я сказала б отак, при всіх, хіба що про ворогиню, та й то...
Це сумно...
Але я щойно зазирнула в «Одіссею», Гомер не подає тієї сцени, яку я уявила. Щоправда, вона мала б випливати як логічний і неминучий висновок із попередніх подій, але, словом, він її не подає. А проте сповнена похвал і захвату промова Улісса, коли він підходить до Навсікаї, мала неминуче запаморочити їй голову, вона ж бо й сама пояснює це своїм подругам...
Вона приймає його за бога, і він віддячує їй тією самою люб'язністю...
Словом, отак воно.
Я ще раз перечитаю слова Улісса.
Коли він постає голий і брудний перед юними феакійками, усі вони тікають, лише Навсікая лишається. «Це Мінерва дає їй цю відвагу».
Цей старий гульвіса, цей старий хитрун, доволі гарний, до речі, потребує одягу й захисту і порівнює Навсікаю з Діаною.
Отже, вона має бути висока, елегантна й струнка.
Його очі, каже він, ніколи не бачили подібної смертної.
Потім він порівнює її зі стеблом пальми, що вразило його до німоти на Делосі, біля олтаря Аполлона, у подорожі, яку він туди здійснив у супроводі численного люду, і ця подорож стала для нього джерелом найбільших нещасть.
Отак кількома словами він розсипає перед нею найгарніші лестощі й виставляє себе самого в поетичному, величному світлі, гідним найжвавішого зацікавлення через свої нещастя, — він наче переслідуваний богами.
Як на мене, неможливо, щоб ця дівчина, чий розум і чия краса роблять її рівнею безсмертних, не пройнялася незвичайним почуттям, надто в тому стані, у який її ввів віщий сон...
Словом, виявляється, Вільв'єль не так зрозумів. Жюліан говорив лише про голову Ірми, бо навіть не вважав за потрібне сказати, що картину прийнято, щодо Ірми сумнівів бути не могло, та й щодо решти. Мене прийнято з лишком.
Брезло, кажуть, не має номера.