Неділя, 25 березня 1883

Від учорашньої другої години я в такій тривозі, яку зрозуміють, коли я скажу, чому. Вільв'єль приходить мене провідати й питає, чи маю я звістки про Салон. Та ні. Як це, ви нічого не знаєте? Нічого. Але ж вас прийняли. Я про це нічого не знала. Поза сумнівом, бо вже дійшли до літери «С».
І це все. Я пишу насилу, руки мені тремтять, я почуваюся наче розладнана, на шматки, на лахміття.
Потім приходить Аліса й каже: вас прийнято.
Прийнято. Як? Без номера.
Цього ще не знають. Я й не сумнівалася, що мене приймуть.
Панна де Вільв'єль вам нічого не сказала? Я повторюю слова Вільв'єля. Тільки? Тільки те, що це пан Жюліан повідомив їй, що вас прийнято. Аліса почула таке:
— Панну Марі прийнято.
— І пастель теж?
— Ні, але голову Ірми.
І вони перекинулися кількома нерозчутими словами, певно, щоб пояснити, що то за голова Ірми, бо про цю другу роботу ніхто не знав. Що ж до пастелі, то про неї ще не може бути й мови, спершу мають пройти всі картини олією, аж до літери «L». А тоді вже...
А якби голова Ірми була єдиною? Це був би [Замазано: провал] диявольський і [Замазано: Ні.] Чи відчуваєте ви цей удар?
Щойно уява переступає певні межі, усе видається можливим.
А до того ж мама, тітка, усі в такій тривозі, що мене це дратує до краю. Я доклала великих зусиль, щоб бути як завжди й приймати гостей.
Приходив пан Лапорт, але я вдягалася...
На обіді Енгельгардти, Божидар, принцеса, Аліса.
Я бавлюся, добираючи слова на -аж, щоб співати «Бастьєн-Лепаж»... Це рятує мене від цілковитого виснаження —
У Розалі такий дивний вигляд. А коли я питаю, що з нею, вона має такий вигляд, що ще трохи — і заплаче. А я не наважуюся нічого питати. Аліса ночує тут, я влаштовую їй ліжко у своїй кімнаті, і ми розмовляємо про Бастьєна до першої. Через кожне нове слово на «-аж» я знову запалювала свічку, щоб його записати, у нас їх уже понад сто п'ятдесят... Та байдуже... Учора я телеграфувала Жюліанові й досі не маю відповіді, а вже третя пополудні... І я нічого не знаю. І це...
Я надіслала ще одну телеграму, і за п'ять хвилин отримала записку від Жюліана, яку переписую дослівно:
«О наївносте, о піднесене невідання. Я нарешті їх розвію: прийнято з №3! Принаймні, бо я знаю декого, хто хотів для вас №2. А тепер — переможниця. Вітання й поздоровлення».
Це не радість, але це спокій. Я не вірю в №1, та навіть він міг би мене потішити після цих двадцяти чотирьох годин принизливих тривог.
Кажуть, що радість після страждань яскравіша. Не в мене. Труднощі, тривоги, страждання псують мені все. Зрештою, що б я робила, якби ця ганьба справді сталася, якби мені відмовили? Передусім я з апломбом сказала б, що сталася помилка, що торговець фарбами щось не так записав і вийшла плутанина. А потім, і головне, я поїхала б до Росії, прикрившись батьковою хворобою. Стільки, щоб спакувати валізу. Ось так.