Четвер, 22 березня 1883

Учора я покликала двох майстрів, які побудували мені каркас статуї у великому розмірі, за тією маленькою, що я зробила з глини. А сьогодні я її прорисувала й надала їй потрібного руху... Мене це дуже захоплює. Святі жінки в малярстві, яких я постараюся написати цього літа. А в скульптурі моя велика турбота — Аріадна. Обидва ці твори замислені з піднесеним почуттям, кажу це, хоч і йдеться про мене.
Можливо, з них нічого путнього й не вийде, але це могло б бути чудовим.
А поки що я роблю цю жінку, яка, по суті, є тією постаттю, що стоїть, постаттю іншої Марі з картини. Тільки в скульптурі, без одягу, і, узявши за натуру дівчину, виходить чарівна Навсікая. Вона впустила голову в долоні й плаче. У позі стільки правдивого розпачу, такого повного, такого юного, такого щирого, такого сумного, що мене це дуже захоплює.
Навсікая, дочка царя феаків, — одна з найчарівніших постатей античності. Постать другого плану, але приваблива, зворушлива, цікава.
Я цілком згодна з Уїдою, яка хотіла б задушити стару Пенелопу й одружити Улісса з цією ідеальною дівчиною, що спирається на рожеву мармурову колону батькового палацу й закохується в цього хитруна Улісса під оповідь про його пригоди.
Між ними не сказано ані слова, він іде, цей міщанин, до своєї країни й своїх справ. А Навсікая лишається на березі дивитися, як віддаляється велике біле вітрило, і коли все зникає на синьому й порожньому обрії, вона впускає голову в долоні, пальці на обличчі й у волоссі, не дбаючи про свою красу, плечі здійняті, груди стиснуті руками, — вона плаче.
Урок перспективи; Канробери поїхали, Аліса й архітектор лишаються на обід.
Цей архітектор сьогодні має такий дивний вигляд, що я подумала, ніби він п'яний. Не те щоб він поводився непристойно, а просто якась постава, не знаю яка. А проте він тут нічого не пив. Він був наче чоловік у розпачі, що хоче опанувати себе. І мені було дуже ніяково, кажу вам, я подумала, що він п'яний, хоч він і був дуже пристойний і спокійний. Я можу й помилятися, а тоді стаєш такою смішною... Але я таки гадаю, що цей хлопець надзвичайно мені відданий. Це речі, які відчуваються, вони прозирають крізь байдужі слова... Він вірить у мій талант, він проникає чи гадає, що проникає, у порухи мого обличчя, у мої враження.
Так само мені здається, що й Дюсотуа має до мене невеличку слабкість... Мені таки щастить.