Четвер, 15 березня 1883

Ось. Скінчено. О третій я ще працювала, але всі поприходили, і довелося облишити. Пані й панна Канробер, Аліса, Божидар, Алексіс, принцеса, Аббема, пані Каншина. А Тоні приходив зранку.
Усе це товариство їде до Бастьєна подивитися картину: «Кохання на селі». У саду — дівчина зі спини, з опущеною головою, [Замазано: тримаючи] квітку в руці, вона спирається на живопліт; по цей бік живоплоту — юнак анфас, очі опущені, він дивиться на свої пальці, які мне. Це сповнено пронизливої поезії й вишуканого почуття. Що ж до виконання, то його наче й немає.
Це сама природа. Немає малярства, немає мазків пензля. Це сама природа. Перед нею хочеться впасти навколішки. Та й не лише ця картина, а й ескізи та етюди праворуч і ліворуч, які довершують захват, що його викликає цей дивовижний талант. Є маленький портрет пані Друе, старого ангела-охоронця Віктора Гюго, — диво правдивості, почуття, схожості; жодна з його картин не схожа на іншу навіть здалеку, це живі істоти, що проходять у вас перед очима. Це не маляр, це поет, це психолог, це метафізик, це творець. Його власний портрет, що в куточку, — шедевр. А він іще не все віддав, тобто більше чи краще за зроблене ним зробити не можна, але ми чекаємо від нього великої картини, де він сягне таких висот, що ніхто вже не посміє заперечувати його генія. Дівчинка зі спини, з двома короткими косами й квіткою в руці, — це поема. Це справді великий геній. Веласкес малював так само добре, як він, але був лише розумним малярем.
А Бастьєн — піднесений митець, творець, психолог. І він гарний.
Потім ми йдемо дивитися, як заносять картини до Палацу. Іде сніг; Брезло стоїть навпроти нас.
Еміль Бастьєн теж надсилає краєвид, дуже гарний; якби не його брат, у нього був би певний талант.
Ви й не знаєте, про що йдеться вдома.
Щойно помітили, що Алексіс княжого роду, що його кузен П'єр днями стане королем Сербії, бо Росія скине Мілана, і що мені таки слід було б вийти за Алексіса. Так, про це вдома говорять уже два дні. Вирішили, певно, що ось мені вже двадцять чотири роки й невиліковна хвороба і що мені справді пора влаштувати своє життя.
Отже... Мені, певно, важко вийти заміж, бо неодмінні умови — це ім'я, певний статок і добрий хлопець, який лишить мені свободу. Особливо останнє. Я вийшла б заміж, аби могти їздити туди-сюди заради потреб мого мистецтва.
Зватися княгинею з приємним чоловіком, добрим хлопцем, слов'янином, який дивитиметься на мене як на диво й не докучатиме мені. І який матиме п'ятдесят тисяч франків ренти — як на сучасного князя це непогано, бо зазвичай вони без шеляга. Ось що вирішили вдома. Я ж нічого не кажу. Я хотіла б бути незалежною й мати талант.
Ніхто ще не проникав глибше в дійсність життя, ніж Бастьєн. Немає нічого величнішого, піднесенішого, дивовижно людянішого. Натуральні розміри ще дужче роблять разючою правдивість його картин.
Кого ви мені назвете? Італійців? Та вони, звісно, умовні. Є серед них піднесені, але неминуче рутинні, та й... це не бере нас за серце, за душу, за розум.
Іспанців? Блискучі й чарівні. Французи — блискучі, драматичні чи академічні... Мілле, Бретон — поети, безперечно. Але Бастьєн поєднав усе. І він король над усіма не лише завдяки своєму чудесному виконанню, а й завдяки глибині та інтенсивності почуття. Спостережливість далі не сягне, а геній спостережливості — це майже весь людський геній, сказав Бальзак. Я пишу, сидячи на підлозі, перед тим як лягти, мусила я розповісти все це.
Це геній.
Енгельгардти, принцеса й Алексіс обідали тут. Бастьєн — геній.

Примітки

«Il n'y en a pas» — найвища похвала серед реалістів: техніка непомітна, цілковито розчинена в ілюзії дійсності.