Субота, 10 лютого 1883

Людей чимало, серед інших принцеса Жанна, але ні Фітц-Джеймси, ні Шаретти, вони ніколи не приходили в суботу... А втім, я дуже боюся, щоб усе це не завалилося, нас ніхто не підтримує, а заздрісників забагато, бо, не належачи ні до аристократії, ні до справжніх мільйонерів, ми ось уже рік пнемося в перші ряди, на наших вечорах називають аристократичні й уславлені імена, я елегантна, цікава, нас бачать дуже вишуканими...
А хто ж ми? Башкирцеви — найзвичайнісінька дрібнопомісна шляхта, провінційна, і не мають навіть тих мільйонів, що все пояснюють. Не знаю, якою чередою зворушливих оповідей мама завоювала герцогиню де Фітц-Джеймс, але здогадуюся, що було чимало принизливих ремствувань... Словом, вона зробила для нас усе, але це не може тривати, якщо нас не підтримує наше посольство... А в посольстві ще валяються старі повістки у справі Жоржа, до якої тітка, бувши дівчинкою, виявилася причетна, бо побачила, здається, з вікна, як Жорж бив чиновника. А тітка так ніколи й не схотіла поїхати до Росії, щоб позбутися цієї дурниці, і цю безглузду капость беруть за мерзенну справу й кажуть, ніби вона не наважується вернутися на батьківщину через карний процес... Світ не стане розбиратися, що то за папери, а почув, що був процес Романових, і хоч це давно скінчилося, хоч і вийшла постанова про закриття справи... Усе плутають із цим, і так воно й тягнеться... Тепер ви скажете мені: хіба ж можливо, щоб жінка була така дурна й така злочинна, аби лишати в забутті речі, що мене вбивають...
Це ніколи не пояснити: ці жінки зачинятимуть вікна, щоб я не застудилася, оббиратимуть для мене торговців ранніми овочами — і водночас даватимуть змішувати мене з багном через свого брата Жоржа, через якогось Суцо, сміятимуться з цього, не розуміючи, що це жахливо, або ж кожному стрічному скаржитимуться на мою ексцентричність, на мою мерзенну вдачу, ганебно обмовлятимуть мене зі сльозами на очах через те, що я не вдягла досить теплого манто... Вони рідкісної й нечуваної глупоти.
Ці жінки мене занапастили, і щодо мене вони злочинні.
Адже вони не розуміють, скажете ви. Згодна, але ось уже десять років розумію я і кричу їм про це з ранку до вечора. Дурні, які вірять у вищість інших, ще терпимі, але дурні, які мають себе за глибоких і дотепних... Це гірше за все. Вони ніколи мене не слухали, ніколи не сприймали серйозно й тільки те й роблять, що тремтять і стогнуть, коли я застуджуюся...
А потім часом, після якоїсь катастрофи: о так, Марі має рацію, якби ж її слухали! тощо! Але назавтра все починається знову, а оскільки вони бояться мого осуду, то ховаються від мене, мов діти...
І я ще маю вважати себе щасливою, коли не діють від мого імені... Як торік. Сент-Аман познайомив нас з Етенсель, добре. Обмін візитівками, добре. Аж раптом я отримую від цієї дами лист із подякою за чудові квіти, які я нібито їй надіслала. То мама вигадала, що буде дотепно й делікатно ні сіло ні впало надіслати від мене великий кошик квітів цій газетярці: словечко у вашій наступній статті, люба пані! Як я лютувала. Словом, це дає вам уявлення про дійових осіб. Уявіть собі, що це могло бути десять років тому, щойно з Полтави!... Мені справді ні в чому немає щастя. Це життя жахливо сумне...
Після кількох жалюгідних розчарувань упереміж із жіночими успіхами я взялася до праці, ось уже п'ять років; я хотіла здобути силу власними руками... Коли ж вона прийде?... А тим часом надійшли нещастя й злигодні...
А відколи удари подвоюються, я знову починаю вірити в Бога й молитися Йому, це єдиний притулок; інакше можна збожеволіти... Я помітила, що після палких молитов на мене завжди находила якась нова прикрість... Але це мене вже не відлякує, молюся я чи ні — однаково, я волію молитися, це втішає... Якби не молилися, було б гірше за смерть... Релігія... Ні. Бог — так. Бог, який дбає про все і який мене чує, який мене випробовує і який змилується. Зрештою, для мене молитва — це протест.