Понеділок, 5 лютого 1883

Позавчора, охоплена смутком і знеохочена, я шукала, що могло б мене розрадити, кому я могла б поскаржитися, чиї слова могли б утишити моє обурення, — і знайшла лише Кассаньяка! Зрештою, це дивно. [Замазано: два з половиною рядки нерозбірливо]. Я живу уявою, я створюю собі вигадане існування, в якому коїться всіляке, і я цілком виразно все собі уявляю... наче це дійсність. Цей чоловік навіює мені почуття такі ніжні й такі чисті, що я питаю себе, чи це не те, що зветься коханням. Так, у суботу я хотіла б знайти прихисток на його грудях, лишитися там, заплющивши очі на людські злигодні, в обіймах його великих захисних рук і під його материнським поглядом... А він і гадки про це не має...
А ще той велика людина, якій я маю себе присвятити... Але такої тепер немає... А ця.
[Замазано: Ми їдемо на] денний танцювальний вечір пані де Шаретт, і я лютую. Я йду в капелюшку й оксамитовій сукні, а всі дівчата простоволосі й у вечірніх сукнях. Це одна з тих дурних і прикрих помилок, від яких аж лютуєш. За годину ми їдемо, щоб одягти білу сукню й повернутися... Але вже пізно, котильйон добігає кінця. Тож я навіть не зайшла до зали, де танцювали. Там був увесь справді аристократичний Париж... Цей роялістський світ, такий цікавий нині. Котильйонні фігури з кинджалами — щоб поглузувати з роялістських кинджалів, «викритих» «Інтрансіжаном». Не щастить мені... Мене бачили в цьому надвишуканому товаристві, це правда, але вбраною, мов заміжня дама, без танців, незадоволеною...
А проте є й винагорода... За годину перед тим я віднесла Тоні голову, написану два дні тому, і ескіз для Салону. Голова — одна з моїх найкращих робіт, а ескіз дуже гарний, він каже не вагатися, неодмінно зробити це для Салону, що я натрапила на вдалий сюжет, що... Словом, купа приємних речей... Це дві дівчинки, які йдуть вулицею до школи.
Сент-Аман, який снідав із нами, погоджується, що в нас є вороги... Ви наробили необачностей... Цих жінок запросили, а потім облишили... Словом... Я почуваюся як на вулкані, знову розворушили цю стару підлоту, в яку ніхто й ніколи не вірив, а Париж такий ласий до видовищ, такий радий когось уславити чи знищити... Хай Бог змилується наді мною...
А ще новина: до пані Ґавіні приходили розпитувати про мене; хтось хоче просити моєї руки, бо я гарна, по-друге — бо я надзвичайно розумна, по-третє — бо помітили, що в мене вдома я анітрохи не кокетую... Останнє — щира правда... Мені байдуже до всіх, у мене інше на думці. Це, мабуть, якийсь віконт без шеляга... Дарма.
А мама, стривожена цим поновленням прикрощів, погодилася б на перший-ліпший шлюб... Це природно: ця жінка чи ці жінки — безладна суміш купи дурних почуттів, вони мене люблять і не слухають, шанують і допікають, мають мене за великий розум і роблять усе по-своєму, ховаючись від мене й боячись моєї критики... І в мить горя чи страху перед якимось скандалом вони видали б мене за першого-ліпшого добродія — без кохання, без грошей, без шани. Словом, за щось найпідліше й найжахливіше в шлюбі. Я аж бліну, думаючи про це зречення мене людьми, які мали б вважати мене гідною найвищих доль... Вони так і вважають... Але часом їх бере страх... А ще вони такі дурні й такі необізнані в усьому. Це до абсолютно неймовірної межі!! Десять років я б'юся, і десять років вони тримаються, мов дві надзвичайно цивілізовані дикунки, що нічого не тямлять у світському житті! Словом, дві дурепи... Жінки східні, невинні, дурні, по-дитячому наївні, але на вигляд як усі, через що ніхто й не вірить, що таке можливо...
Лише два-три роки тому вони почали... А скільки клопотів я мала... І подумайте: ці провінціалки, ці селючки з Росії, кинуті в баденське, монакське, ніццьке життя... Їх вважали зіпсутими, легковажними, навіженими... А вони лише дуже дурні... А тепер ось ми вибилися в найвище товариство. Як? Чому? З якого права? Жодного славетного роду, сама лише дрібна шляхта; жодних мільйонів, сто п'ятдесят тисяч франків витрат на рік, та й то не зовсім.
Природно, що це викликає крик, подив, пошуки...
Усі лютують, усі заздрять... Вийти з Полтави, не маючи ні друга, ні родича в Петербурзі, ніде, — і претендувати на найвищу паризьку аристократію...
Словом, хай Бог мене береже.