Вівторок, 30 січня 1883

Не знаю, який порив вітру повіяв... Я відроджуюся, я знайшла картину... Гадаю, не можна довго лишатися під ударом таких прикрощів, відчуваєш утіху просто тому, що була в розпачі, і тому, що я молода й думаю про прекрасні картини, мій славнозвісний задум знову мене захоплює, я нетерпляче чекаю наступного літа, щоб його втілити... Це буде гарно, це буде гарно, це буде гарно.
А тим часом той, що знайшовся сьогодні, — уже не велика річ.
Але зрештою, це несправедливо! Навіщо ці прикрощі й плітки з Бастьєн-Лепажем! Це справді безглуздя.
Адже, зрештою, ніколи й мови не було ні про кохання, ні про шлюб, це безглуздя! Тільки й бракувало, щоб мені приписали намір вийти за маляра! Та це абсурд! І мені наче чути, як це переказують. Я багата, свавільна, мисткиня, роблю що хочу, захоплена талантом Бастьєна. Ну то й маєш!
Я бачу, у чім річ: усе це через те, що мені забракло шани й любові до Господа Бога...
Але вчора ввечері я покаялася: коли все чорне, все брудне, все вороже, лишається молитися або вмерти... Кажуть, не слід зважати на людські балачки... Якби ж то можна було! Я... доходить до того, що хочеться сховатися в якусь нору, я не наважуюся ні виходити, ні бачити будь-кого... Словом, це стає хворобливим... Тож я йду молитися; серед усіх цих дрібних підлот можна збожеволіти без цієї... надприродної помочі... я ще й розкладаю на картах... Ось вам поєднання фраз, яке мені зарахують там, угорі... Але ж це правда! Ах! Боже мій, у мене є лише Ти, і я хотіла б вірити, що мене мучать через те, що я завинила перед Тобою, але я таки гадаю, що це Ти почав перший...
Це, мабуть, неабиякий гріх — отак докоряти Богові...
Зрештою, Він однаково не завадить мені молитися Йому, а це все, що мені потрібно, бо навряд чи Він потурбується надіслати мені якусь розраду —
Я молюся без надії, аби освіжити душу й воззвати до Божества, повного справедливості й добра, від усіх цих дріб'язкових мерзот —
Якби Бог не дбав про наші дрібні нещастя, то це вже був би не Бог, бо науковий Бог видавався б мені геть непотрібним.
«Якщо небеса порожні — ми нікого не кривдимо, Якщо хтось нас чує — нехай він над нами зглянеться».
То нехай же Він зглянеться наді мною, нехай ці переслідування припиняться — нехай найдрібніші речі не обертаються проти мене...
Ах! Як би я хотіла мати за що дякувати Богові... Це було б так добре... Хай що я кажу... Мені треба в це вірити... Щасливі й змучені, які ще сподіваються, у це вірять... А той день, коли вже не віриш... мабуть, страхітливий.
Є люди досить щасливі й байдужі, які це заперечують... Щиро? Я б не змогла. Ті, хто це заперечує, брешуть, вони нічого не знають, а я волію вірити в щось, що дає мені надію на несподівані розради, ніж у страхітливе ніщо... Ким би ми стали, якби не мали [Замазано: цього найвищого] притулку? Уклякнути ввечері, поскаржитися, помолитися й сподіватися на краще майбутнє... Вірити, що бажання можуть впливати на події... Та це майже...

Примітки

Рядки з поезії Альфреда де Мюссе «Надія на Бога» («L'Espoir en Dieu», 1838).