Середа, 24 січня 1883

Після виснажливого дня малярства ми їдемо до Етенсель (вона написала мені чарівного листа, дякуючи за квіти, що ми надіслали їй після її статті), де є пан Боше, повірений у справах Орлеанів, і ще двоє, серед них один — високий, кремезний, майже Кассаньяк, зіпсований лише пенсне.
Двадцять п'ять хвилин я мовчки слухала, як вони говорили жахіття про революцію, про злочини Франції з вісімдесят шостого року... тощо.
Відповісти було б надто легко, надто відколи я щовечора засинаю лише після двох розділів «Революції» Мішле. Коли старий Боше йде, я, мабуть, припускаюся помилки, кажучи, що в мене жахливі погляди.
— Як це, республіканські?
Та хіба ж назвешся республіканкою в цій суто Людовіково-Шістнадцятому вітальні, де Етенсель велично сидить у кріслі з білого лаку, у сукні з королівсько-синього оксамиту з фіжмами. Зі своєю голівкою [Закреслено: нерозбірливо], але кумедна й чарівна, хоча [Закреслено: справді гарна], ця жінка дуже приємна. Я викручуюся, кажучи, що спонуки, наміри, віра... гідні захвату, що задум був великодушний... тощо... словом... Що всі партії чинили злочини... не маючи за виправдання щастя всіх у перспективі... що це природно: спочатку йдеш навпомацки, помиляєшся, часом жорстоко...
Словом, несміливо, але доволі влучно — скромна апологія Революції. Спираючись на сентиментальний бік, і зрештою Етенсель утішає маму, кажучи їй, що все великодушне й героїчне в цьому неодмінно мало знайти відгук у моєму юному серці тощо.
А тим часом добродій у пенсне час від часу кидав слово, фразу в дусі Кассаньяка, і коли ми йшли, він сказав, як шкодував, що не зміг прибути на наш вечір (його запросив Сент-Аман), обмінявся з мамою жвавими люб'язностями, а мені сказав гарну фразу — мовляв, для нього честь, лестощі й насолода знайомство зі мною. Я відповідаю кивком голови... Дитино, не торкайся.
Це барон Добль, який, як ви щойно бачили, гарний — окрім пенсне, — розумний, люб'язний... Словом, це не один з тих чоловіків, яких бачиш тисячами, а особистість, та ще й чотириста тисяч франків ренти. Я сподівалася, що він піде перший, аби запитати, хто це. Адже я зустрічала його сто разів, усюди, і завжди казала собі, що це, мабуть, літератор чи політик і що пенсне його псує. А це Добль, квазі-чоловік Етенсель. [Викреслено: Зрештою, він запропонував] вони намагалися розлучитися, домогтися визнання шлюбу недійсним, аби побратися, але де Перонне й чути про це не хоче. [Замазано півтора рядка] щастя. Це подружжя нагадує мені д'Артеза й принцесу де Кадіньян...
Словом, дотепер усе, що бодай здалеку нагадує цього довготелесого дурня Кассаньяка, мені до вподоби... А проте після промови Ґамбетти я вже не могла відшукати слідів того бонапартиста в тому, що зветься моїм серцем... Він здавався мені дрібним, нікчемним, відсутнім, легковажним; я навіть не розуміла, як могла вважати, ніби кохаю цього добродія, коли на землі є генії на кшталт Ґамбетти чи інші, славетніші, сильніші за Кассаньяка.
Справжня велика людина, словом, тоді як цей бідолашний Акар...
Так, ось що завжди заважатиме мені його кохати, і я завжди надаватиму перевагу славетному, з ким ніколи не розмовляла і хто, можливо, буде потворним, хворим, жахливим...

Примітки

Персонажі з Бальзакових «Таємниць принцеси де Кадіньян» (1839) — навернена куртизанка Діана де Мофріньєз та ідеаліст-письменник Даніель д'Артез.