Неділя, 14 січня 1883

З'явилася сила статей про наше свято, а в одній надто приписують Бастьєн-Лепажу мистецьке влаштування вечора. Виходить, ніби я видала Еміля за Справжнього й вихвалялася... Це до того нестерпно, що я негайно пишу архітекторові й звинувачую його, що це він подав до газет хибні відомості. У статті йшлося, що пан Башкирцев — колишній губернатор Полтавської губернії; за це я й чіпляюся, ось:
Скажіть-но, це ви подали відомості до «Вольтера». Мого батька не зміщували з посади, Бастьєн-Лепаж нічого не оздоблював тощо. Зрештою, хто, як не ви, знав би, що ви разом із моєю кузиною почепили три драпірування? Якщо це не ви — я вам прощаю.
Ось його відповідь жахливою французькою, бідолашний архітектор.
А ось моя.
Я в захваті, що спричинила це з'ясування; виправити свої непоправні дурощі можна лише відвертістю. Саме це ми й робимо... Уже не вперше на нас нападають з більшою чи меншою люттю, бо тепер я бачу: лихослів'я — це наш спадок. Якщо ви непричетні до сьогоднішньої безглуздої вранішньої статті, — а я, поміркувавши, в це вірю, — то і я нізащо в світі не хочу, аби лишилася бодай тінь підозри, ніби ми вихвалялися влаштуванням чи примарними оздобами. Ви добре розумієте, яка нестерпна, яка смішна була б така роль і як мені було б огидно мати вигляд, ніби я по-дурному виставляю наперед гучні імена. Намір посварити нас одне з одним очевидний. А найсумніше те, що це вдалося.
Хоч би скільки переконував себе, що все з'ясовано, — однаково лишається хмаринка, і це доводить до сказу, коли подумаєш, яку втіху це дає тим, хто цього прагнув.
Що ж до вас, то, аби вас гарно приймали — а так, гадаю, буде й деінде, — вам зовсім ні до чого, щоб вас сприймали за вашого брата.
Не можу й передати, як мене вражають ці ниці підступи. [На полях: Зрештою, божевільний він чи лихий, ці історії мене вбивають. І, кажучи йому вчора більше не приходити, я запитала, чому він лихословить про мене, що «якщо я не схотіла вийти за вас, це ще не достатня підстава, не можна обливати підлотами дівчину, [Замазано: яка не] схотіла вас, — кажу йому».]
Не говорімо більше про це ніколи, але знайте обидва, що я та мої рідні завжди будемо раді числити вас серед наших найкращих друзів.
Отже, у середу об одинадцятій, домовилися.
З приязню.
Марі Башкирцева
Словом, усе це мене страшенно бентежить. Через це він не зміг прийти в п'ятницю, і це обриває нашу дружбу зі справжнім Бастьєном, що тільки народжувалася. Дружбу... Я не підозрюю лихого наміру — у статтях, навпаки, хотіли зробити приємне... Але це створює стан речей, геть нестерпний! Це ніяково, це безглуздо, це нудно. Ох! А ще не кажучи про нотатки, які я мала дурість надіслати Етенсель, що попросила їх у мене, «аби розрадитися від своєї відсутності». Невже ви гадаєте, що Фітц-Джеймсам і Шареттам приємно, коли їх отак виставляють напоказ... Отак...
Мені не з троянд ложе... І я дуже хотіла б усе це виправити, але Сент-Аман слушно каже, що вже надто пізно, що це неможливо, що тепер усе вже пущено в хід... Вільв'єль приходить мене провідати, і я скаржуся на журналістів. А о шостій ми з мамою їдемо до герцогині, яка приймає нас, лежачи в ліжку, і я скаргами готую її до завтрашньої статті у «Фіґаро». Вона каже нам, що дам, яких мала до нас привезти, — пань де Вофреллан, де Вільнев-Барджемон тощо, — попередили, що вона нічого не казатиме й що ніякого вечора не було. Я неабияк роздратована.
[На полях: Алексіс і Дюсотуа прибігають увечері розповісти, що це вони прислали до нас Суцо, аби той виправдався, але вони переконані, що це він, проте що він не відповідальний, бо він божевільний, і що його сестри доручили йому, Алексісові, вислати цього паскудного типа з Парижа, і що він дуже компрометує, хоч і дурний, а то й божевільний. І що він мене ганебно скомпрометував і що йому конче треба зачинити перед нами наші двері. Що ж до цього — то вже зроблено.]