Субота, 13 січня 1883

Зранку я послала по архітектора, щоб упорядкувати майстерню, але натомість ми проговорили про Ґамбетту, — а він же лотарингець, тож можете уявити, як його це захопило. Це він улаштовував жалобне покривало в Бурбонському палаці.
Отож сьогодні ввечері наш бал, Коклен і Рейнхемберґ грають сцену з «Порт-Сен-Мартен», а потім ще маленьку оперетку, яку вони співають. Усе минає чудово, людей сила-силенна, молодиків багато, а дами надзвичайно вишукані. Герцогиня де Фітц-Джеймс, генерал і пані де Шаретт, панна де Шаретт, пані Джонстон (приятелька Шареттів) із дочкою, а ще Ґавіні, графиня Дюро, принцеса Бонапарт тощо. Словом, великий вечір, гарний котильйон. Але для мене все це таке порожнє, не було жодної душі, яка могла б мене зацікавити. Я мала намір бути дуже люб'язною з усіма й розіграла собі щось на кшталт вивиху, який буцімто стався зі мною перед балом; тож мушу рухатися якомога менше. О третій ми піднялися вечеряти до майстерні, і я зайняла стіл на помості разом зі Сент-Аманом, Алексісом, Дюсотуа й Емілем Бастьєном. Зібралося понад двісті осіб — попри листи з відкликанням запрошень, розіслані в останню хвилину якимось злим бовдуром. Запідозрили Суцо, принаймні Алексіс. А я гадаю, що це радше Божидар, який посварився з моєю тіткою. Але, на щастя, великої шкоди це не завдало. Близько п'ятої ми залишилися своїм колом — з Мічкою й Емілем Бастьєном, який таки найкращий з усіх людей.
А сьогодні трагічна поява Суцо — зелений, білий, блідий, зі сльозами на очах. Він навіть не знав, що вчора був вечір, ніколи, ніколи він не був би здатен на цю підлоту з листами тощо.
[Навскоси: я ні гарна, ні добре вбрана. Наче навмисне. Пані Каншина, яка нас була покинула, попросилася на запрошення й прийшла з дочкою та іншими російськими дамами, відомими в домі пані Енгельгардт, яка теж сюди вчащає.]
Словом, він плакав, мало не до нестями. Усе це таки страхітливо, аби лиш моя теперішня холоднокровність не вилилася потім у напади розпачу, як це сталося після смерті великого, шляхетного, обмовленого, геніального Ґамбетти.
Словом... Хай кажуть, що я ексцентрична... була такою, що я навіжена, що надто захопилася мистецтвом, що курю, що... впиваюся, що малюю з оголеної натури, — усе це для декого тримається купи, що я була закохана в Кассаньяка, що [Викреслено: що я була] панну Акар воліли над мене, що в Римі родина Антонеллі була проти шлюбу, що... Словом, усі ці більш чи менш правдиві речі, які я боялася почути про себе і які здавалися мені брехнями та такими принизливими жахіттями, що тепер я й сама готова повірити в їхню правдивість порівняно з тим, що кажуть нині. Але отаке — і про мене!! Є дівчата, які виходять у світ, фліртують, безперестанку бачаться з молодиками — у товаристві, поза ним, — яким говорять усяке, яким навіть призначають побачення, а потім різні історії... Але я, замкнена в цій майстерні, — словом, мені нема чого вам казати, ви стежили за моїм життям...
Я вже не знаю, що казати, чому вірити, як поводитися, і перед кожним бовдуром тремтітиму, наче винна перед суддею.
І цей світ створив Бог, і все це діється з Його дозволу, і Він усюди...
Його не існує! Або ж... Або ж це Найвища Істота, яка не є Істотою, яка є найвищою сутністю, чиєї практичної користі я не бачу.
А Жюліан повірив, як і інші, з чужих слів у цілу купу підлот. Іще нещодавно він говорив про Дюма й казав нам із усмішкою, що часто розмовляє про мене з кимось, хто згадує про мене в домі Дюма, і що мною таки дуже цікавляться, і що завдяки тому, що він про мене каже, Дюма цікавиться цією дивною, цікавою істотою... Отож цей огрядний селюк, якого я мала за такого тонкого й симпатичного, говорить про мене так, що аж... Відтінки вловлюєш лише уривками, коли тобі щось переказують, це вже не те, треба ловити на льоту... Знаєте, ми з Жюліаном часто розмовляємо, і дуже довірливо, я — цілком відверто, як із кимось, хто знає мене напам'ять і перед ким хизуєшся своєю бувалістю; я вихвалялася, що я сильна, скептична, що про все говорю, що сміюся. Отож одного дня ми завели мову про моє серце, і він каже мені:
— Ми можемо говорити одне одному все?
— Та звісно ж, кажіть.
— Ви сприймете це так, як належить... Знаєте, як чоловіки між собою.
— Та кажіть-бо.
— Що ж, нещодавно я зустрів одного зі своїх приятелів, який вас бачив і чув про вас, і він каже мені: а що це за така-то панна, ти ж її знаєш, чи має вона... якісь... пригоди? Ви розумієте, на що він натякав. І от я йому відповів: любий мій, у неї є лише оце (показуючи на голову), решти не існує.
Отже, він не обурився, не сказав: та ви здуріли, та ви хіба не знаєте, хто це, тощо... Він просто висловив свою думку — що я живу лише головою, а серце й... решта для мене не існують. Додати нічого... Тож і не казатиму нічого. Я розчавлена. Усе це непоправно.
Але якого ж реваншу треба було б, аби бодай розрадитися від стількох несправедливостей, стількох жорстокостей, стількох нещасть... А оскільки Бога немає, то й надії в мене немає.
Не подумайте, що цей бідолашний наївний Суцо дозволив собі це сказати без того, аби я не підштовхнула його до цього з невблаганною наполегливістю, поки мама була в сусідній кімнаті.
Отож я, що мала себе за таку горду, таку чисту і що аби вразити часто давала зрозуміти, ніби я дуже бувала... Це нікого не вражало, це здавалося цілком природним... Тож коли я кажу, що обожнюю Сен-Марсо, і це йому переказують, він зовсім не бачить у цьому захвату дівчини-мисткині, розбещеного дитяти, він бачить, можливо, виклики, заклики... у пошуках пригод... Але ж це було б жахливо!! Але ж від цього можна було б плакати тисячу років! Але де ж Бог?!!!
А коли з любові до театральних і романтичних речей я розповім це Жюліанові чи Бастьєн-Лепажу, зворушливо, певна річ, і вони повірять у мою щирість, і обуряться разом зі мною, — а потім що? Це нічого не змінить. Нас обуриться двоє чи троє — та й по всьому.
Боже мій, я хочу вірити в Тебе, не вірити означало б... померти з розпачу за таких обставин; Боже мій, зроби так, щоб усе владналося, чи радше щоб я заспокоїлася, щоб я тішила себе ілюзією, щоб... я була розрадженою.
На мить мені сяйнула думка побачитися з Кассаньяком чи написати йому.
Але як, із якого приводу? Про мене кажуть підлоти, ви знаєте, що це брехня, захистіть мене.
Він уже й не знає, чи я існую. Якщо він займає мої думки ось уже п'ять років, то я для нього не існую, ми ніколи не обмінялися й десятьма серйозними фразами наодинці. Він вірить у ці підлоти — а чом би й ні, ось уже понад чотири роки [Замазано: ми] ми втратили одне одного з очей, а коли він мене бачив, мені було сімнадцять, я була романтична, навіжена й заохочувана своїми рідними — людьми слабкими, дурними й геть невихованими.