Субота, 6 січня 1883

Ми йдемо дивитися, як проходить процесія, з вікон пана Мариновича, посла Сербії та свояка княгині, вулиця Ріволі, 240. Важко було б улаштуватися набагато краще. Але сталася якась плутанина, через яку я злякалася, що матиму лише бічні вікна. Бачити процесію наче крізь прочинені двері, втративши всю велич перспективи, — я мало не плакала з люті.
Потім усе залагоджується, і о десятій, коли гармата сповіщає винесення тіла, ми вже біля вікон.
Колісниця, якій велично передують сурми, кінні військові, жалобний марш і три величезні вози, перевантажені вінками, викликає подив, який я залюбки назвала б розчаруванням. Слово різке, але справедливе щодо двох Бастьєнів-Лепажів, які її спорудили. Крізь сльози, вирвані грандіозним видовищем, я впізнала двох братів, що йшли зовсім близько біля свого витвору, — архітектор майже тримав одну зі стрічок покриву, і брат великодушно поступився йому місцем, бо сам не потребував цього, щоб бути славетним. Колісниця низька, мовби розчавлена болем, чорне оксамитове покривало, кинуте навскоси, кілька вінків абияк, креп, труна, оповита прапором.
Я хотіла б більше величі, звична, можливо, до церковної пишноти... Зрештою, вони слушно захотіли звільнитися від класичного катафалка й наслідувати щось на кшталт античної колісниці, що наводить на думку про тіло Гектора, повернуте до Трої.
Коли проїхали три вози з квітами й пронесли пішки кілька велетенських вінків, можна було б подумати, що цього досить, але ці три вози майже забуваються перед тим, що було далі, бо ніколи, за словами всіх, не бачили такого параду квітів, жалобних прапорів і вінків. Я ж без сорому зізнаюся, що була цілковито захоплена цією пишнотою.
Ти схвильована, знервована, виснажена, уже бракує слів, щоб усе казати те саме: як, іще! Так, іще, іще і знову, вінки всіх розмірів, усіх кольорів, велетенські, казкові, яких ніколи не бачили на ношах, з корогвами й стрічками з патріотичними написами, золоті торочки, що блищать крізь креп. Лавини квітів, перлин, торочок, квітники троянд, що гойдаються на сонці, гори фіалок і безсмертників, а ще оркестр, чий жалобний марш, зіграний надто швидко, гасне, віддаляючись, у сумних нотах, потім звук кроків по піску вулиці, який я порівняла б зі звуком зливи сліз, якби... Але ця пишна процесія, осяяна весняним сонцем, що розвіює туман, не має скорботного характеру... А делегації з вінками все йдуть, комітети, товариства, Париж, Франція, Європа, промисловість, мистецтва, школи, цвіт цивілізації та розуму. А ще барабани, оповиті крепом, і дивовижний звук сурми після грізної тиші.
Рятувальників вітають оплесками, як і студентів, що віталися, мовби кажучи: можливо, серед нас є ще один такий. Потім знову жалобний марш і знову вінки. Найгарніші вітають гомоном захоплення. Вітають Алжир, а коли проходить Бельвіль, з тією здатністю до співпереживання й відгуку, якою я так щедро наділена, я відчула порух розчуленої гордості, що заслала мені очі. Та коли зʼявляються монументальні вінки міст Ельзасу-Лотарингії й триколірні жалобні прапори, по натовпу пробігає трепет, що вириває сльози. А парад усе триває, і вінки змінюють один одного, стрічки й квіти блищать на сонці крізь крепову тканину. Це не похорон, це тріумфальна хода. Не знаю, чому я не можу сказати: апофеоз.
За цією труною йде цілий народ, і всі квіти Франції зрізано, щоб ушанувати цей геній, жорстоко вбитий у сорок чотири роки, який утілював усі шляхетні поривання цього покоління, який урешті привласнив і вмістив у своїй особі ціле життя молодої країни, який був поезією, мистецтвами, надією, головою нових людей.
Помер у сорок чотири роки, встигнувши лише підготувати ґрунт для свого діла реваншу й величі.
Цей неймовірний і неповторний парад триває понад дві з половиною години, і нарешті натовп змикається, натовп байдужий і галасливий, що думає вже тільки про те, як посміятися зі страху коней останніх кірасирів. Ніколи не було нічого подібного — музика, квіти, корпорації, діти в тому легкому тумані, який сонце робило схожим на образи апофеозу.
Ця золотиста імла й ці квіти наводили б на думку про неможливий похорон якогось юного бога.
Навіть лишивши осторонь політику, я розумію, чому всі схильні виявляти йому розчулений жаль.
Він був другом, інтелектуальним товаришем у нематеріальному сенсі усього цього покоління, він був Республікою, Парижем, Францією, молодістю, мистецтвами. Мені здається, ніби я бачу клапоть тканини, з якого зняли головну оздобу, лишивши тільки слід і обрізані нитки.
Ах, квіти, вінки, жалобні марші, прапори, делегації, почесті — щедро даруйте їх йому, народе нетерплячий, народе невдячний, народе несправедливий. Тепер усе скінчено. Загорніть у триколірні тканини сумну скриню, що ховає жахливі останки цього світлого розуму.
Ви таки гідні вшановувати цей понівечений труп, ви, хто отруїв останній рік життя цієї душі. Усе скінчено. Не лишилося нічого, крім дрібних людців, приголомшених перед роззявленою могилою того, хто так заважав їм своєю вищістю. Скільки ж їх, хто нишком собі казав, що Ґамбетта своїм усепоглинальним генієм не давав їм пробитися до місця. Тепер місце ваше, покажіть-но себе! Посередності, заздрі й нікчемні, його смерть вас не перетворить.
Усе наше товариство снідає в пані Маринович, пані Ґавіні їсть, сміється й захоплюється красою процесії, мама переслідує баронесу де Мішель, нову посланницю в Мадриді, щоб запросити її на наш вечір, Діна сміється з моїх сліз, усім дуже весело, я не плачу при всіх, але горло мені стискає, а руки мляві; ми виходимо звідти близько третьої, усі подалися ліворуч, Єлисейські Поля сірі й безлюдні, ще ж так недавно цей чоловік прогулювався тут такий веселий, такий молодий, такий живий, у тому дуже простому екіпажі, за який йому так дорікали. Яка недобросовісність повсюди. Бо люди розумні, чесні, освічені, французи, патріоти, не могли в душі своїй і по совісті вірити в мерзоти, які накидали на Ґамбетту.
Кажуть, що його депутатську лаву вже зайняла якась комашка з палати.
Невже там немає нікого, хто став би проти цієї грубої образи памʼяті того, хто прославив трибуну цієї палати, чий ґанок устелений вінками, оздоблений світильниками й оповитий, мов удова, велетенським чорним крепом, що спадає з фронтону шарфом і огортає його своїми прозорими складками; ця запона — натхнення генія, і годі вигадати декорацію драматичнішу. Враження разюче, від нього боляче, воно навіває відчуття холоду, жаху, мов чорний прапор вітчизни в небезпеці.
У нас багато візитів — графиня де Вільвʼєй із донькою, герцогиня де Фіц-Джеймс, маркіза де Вільнев-Бонапарт, графиня Дюро тощо. Ці дурепи говорять про цивільний похорон; я гадаю, що сам Бог не клопочеться цими дурницями і що він приготував інший прийом божественній душі генія, ніж дрібним душам у митрах цих святенниць. Дурні ці жінки, і ми, гадаю, чимало бачитимемо це товариство завдяки старій герцогині; це для мене мука, але мука, що, зрештою, лестить марнославству.

Примітки

Вулиця Ріволі, 240 — будинок навпроти саду Тюїльрі, на маршруті похоронної процесії Ґамбетти. ↩
Обидва брати Бастьєн-Лепажі, живописець Жуль і архітектор Еміль, спроєктували похоронну процесію. ↩
Тіло Гектора, повернуте до Трої: в останній книзі «Іліади» Ахілл віддає тіло Гектора цареві Пріаму. ↩
«Орфеон» (фр. «orphéon») — аматорське музичне товариство, хорове чи духове. ↩
Бельвіль — робітничий район на північному сході Парижа, виборчий округ Ґамбетти. ↩
Цивільний похорон (фр. «enfouissement civil») — поховання без релігійних обрядів; похорон Ґамбетти був цілком цивільним. ↩