Четвер, 28 грудня 1882

Та хіба ж у цьому річ! У мене сухоти. Він сказав мені це сьогодні: лікуйтеся, треба спробувати одужати, ви про це пошкодуєте. Мій лікар — молодий чоловік, на вигляд розумний; на мої заперечення проти наривних пластирів та інших гидот він відповідає, що я про це пошкодую і що зроду не бачив такої незвичайної хворої. А ще — що з мого вигляду ніхто, нізащо не запідозрив би моєї хвороби, я й справді квітну, а тим часом уражені обидві легені, ліва, щоправда, набагато менше. Уперше ліворуч у мене заболіло, коли я виходила зі святих печер у Києві, куди ми всі ходили просити Господа Бога й мощі його святих про моє зцілення, не шкодуючи ні мес, ні карбованців. Тиждень тому в лівій легені ще майже нічого не було чути. Він спитав, чи є в мене родичі-сухотники. Так, батько дідуся та дві його сестри — графиня де Тулуз-Лотрек і пані Стральбо. Прадід і дві двоюрідні бабусі.
Одне слово, хай там як, а ви таки сухотниця. Мене трохи хитало на ногах, коли я спускалася сходами цього доброго чоловіка, якого цікавить така незвичайна хвора. Можна спинити хворобу, якщо я робитиму, що треба. Тобто: наривні пластирі й південь. Спотворити собі плечі на рік і піти на заслання.
Та що таке один рік супроти цілого життя. А втім, гарне в мене життя.
Я дуже спокійна, але трохи здивована тим, що сама-одна посвячена в таємницю своїх нещасть. А ворожки пророкують мені стільки щастя; утім, Жакоб провістила мені хворобу. Ось вона. Щоб її пророцтво справдилося до кінця, бракує: великого успіху, грошей, шлюбу, а потім кохання одруженого чоловіка. Одне слово, у мене болить лівий бік, менш хворий. Потен ніколи не хотів казати, що уражені легені, він уживав звичайні в таких випадках формули — бронхи, бронхіт тощо. Краще знати напевне, це спонукає мене зробити все, крім відʼїзду цього року.
Наступної зими в мене буде чим пояснити цю подорож — картина «Святі жони». Цієї ж зими це означало б знову розпочати торішні прикрощі. Усе, крім півдня, і хай буде, як Бог дасть.
Зрештою, лікар наговорив так багато тому, що відколи він мене бачить, мені стало гірше. Він лікує мені вуха, а про груди я заговорила з ним лише випадково, зі сміхом, і тоді він послухав і приписав мені гранули (місяць тому), а надто всяку гидоту на шкіру, на яку я ніяк не могла наважитися, сподіваючись, що воно не посуватиметься так швидко.
Отже, я сухотниця? Усього два-три роки. І загалом це ще не настільки задавнено, щоб я від цього померла, тільки це дуже прикро.
О! так. Але як пояснити мій здоровий вигляд і те, що я вже не влізаю в ліфи, пошиті задовго до того, як я захворіла, у час, коли ні про що й мови не було. Мабуть, я раптом схудну, це, може, тому, що я молода і маю такі широкі плечі, такі опуклі груди, такі іспанські стегна. Я ніяк не отямлюся від усіх цих катастроф.
Зрештою, нехай мені дадуть ще десять років, і протягом цих десяти років — слави й кохання, і я помру вдоволена в тридцять. Ні, у тридцять пʼять. Якби було з ким домовлятися, я уклала б угоду.
Померти в тридцять пʼять, проживши життя. Він на той час був би ще молодий, він на чотирнадцять чи пʼятнадцять років старший за мене.
Тоні сорок пʼять, і він молодий; інший мав би сорок девʼять у час моєї смерті.
Каролюсові ще більше, а його все одно можна кохати, надто якщо його кохали й раніше. Ах! горе. Але я хотіла б одужати... Тобто... спинити недугу; бо вона ніколи не виліковується, але з нею живуть, і довго, не менше за будь-якого консьєржа. Сухотниця! І слово на місці, і річ. Я наставлю собі скільки завгодно наривних пластирів, але я хочу писати фарбами.
Я зможу замаскувати пляму ліфами з квітами, мереживом, тюлем і тисячею чарівних дрібничок, які носять і без потреби, це може вийти навіть гарно. Ах! я себе втішаю. Наривні пластирі ж не носять усе життя, через рік, через два роки лікування я буду як усі, я буду молода... Я...
Ах! я ж вам казала, що мушу померти. Бог, неспроможний дати мені те, що зробило б моє життя можливим, виплутується, убиваючи мене. Засипавши мене бідами, він убиває мене, щоб покінчити з усім. Я ж вам казала, що мушу померти, це не могло тривати, ця спрага всього, ці колосальні пориви, це не могло тривати. Я ж вам казала, давно, кілька років тому, у Ніцці, коли ще невиразно прозрівала все, що мені потрібно для життя. Але ж інші мають більше й не вмирають! Та що ж це!!
Я нікому цього не скажу, крім Жюліана, який обідав тут, і ввечері, опинившись на мить наодинці, я промовисто кивнула йому, показавши рукою на горло й груди.
Він не хоче вірити, я ж видаюся такою міцною. Він заспокоює мене, наводячи приклади друзів, щодо яких лікарі помилялися...
По тому він питає, що я думаю про небо, я ж казала, що воно, небо, погано зі мною поводиться. Що я про нього думаю? Нічого доброго. Він гадає, що я вірю, ніби нічого немає й що все ж таки щось є. Так, можливо. Я читаю йому «Надію на Бога» Мюссе, а він відповідає мені закликом, чи то прокляттями Франка... «я хочу жити!!». Я теж. Овва, мене тішить це становище засудженої чи майже такої. Це поза, це хвилювання, я ношу в собі таємницю, смерть торкнулася мене пальцем, у цьому є певний чар, та й до того ж це нове.
А ще змога говорити про свою смерть уже насправді — це цікаво, і я повторюю, це мене тішить. Шкода, що не можна без прикрощів мати іншої публіки, крім мого сповідника Жюліана.

Примітки

Сухотна (фр. «poitrinaire») — хвора на туберкульоз легень. Марі померла від нього 31 жовтня 1884 року. ↩
Святі печери в Києві — Києво-Печерська лавра, у підземних ходах якої спочивають мощі святих. ↩
Графиня де Тулуз-Лотрек і пані Стральбо — двоюрідні бабусі Марі, сестри її діда («deux grandes tantes»). ↩
Потен — д-р Пʼєр-Карл Потен (1825–1901), видатний паризький лікар, фахівець із серцевих і легеневих хвороб. ↩
«Святі жони» (фр. «les Saintes femmes») — велика релігійна картина, яку Марі задумала: сцена біля гробу великоднього ранку. Вона працювала над підготовчими етюдами до неї, але картину так і не завершила. ↩
Франк — герой драматичної поеми Альфреда де Мюссе «Чаша й вуста» (фр. «La Coupe et les Lèvres», 1832). ↩