❦
Субота, 16 грудня 1882
Samedi 16 décembre 1882
О! є про що розповісти. Ось уже тиждень у майстерні є одна юна панна на імʼя Фергар, близька подруга Брезло, якій я сказала, що Брезло про мене лихословила. Вона запевнила мене, що це неправда, і переказала нашу розмову Брезло, яка тоді й розповіла їй ось що. Це, звісно, плітки, та все ж послухайте. Отже, Картрайт спитала якось у Соутцо, чи відбудеться його шлюб зі мною (він, схоже, оголошував це за певне), а Соутцо тоді наговорив їй про мене таких мерзот, що їх годі переказати. Дама розповіла це Брезло, яка, знаючи мене, аж скипіла, кричачи, що це підлота. Зрештою, ця панночка Фергар учора каже мені, що якби цей пан просто лихословив, то це б іще нічого, але він наговорив найгірших гидот, і що вона вважає за свій обовʼязок сказати вам, щоб ви його...
Oh ! il y a beaucoup à dire. Il y a à l’atelier depuis une semaine une petite jeune fille nommée Mlle Feurgard qui est l’amie intime de Breslau et à qui j’avais dit que Breslau avait médit de moi. Elle m’assura que c’était faux et a remis notre conversation à Breslau qui lui a alors raconté ceci. C’est des potins sans doute, mais écoutez tout de même. Donc Cartwright a demandé à Soutzo un jour si son mariage avec moi allait se faire (il paraît qu’il l’annonçait comme certain) et Soutzo lui alors dit des choses si infâmes de moi qu’on ne peut les répéter. La dame l’a dit à Breslau qui me connaissant a bondi en criant que c’était une infamie. Enfin cette petite Feurgard me dit hier que si ce monsieur avait médit simplement ce ne serait encore rien mais qu’il a dit les dernières horreurs et qu’elle croit de son devoir de vous dire de le...
Примітка упорядників
[Сторінки 75 і 76 вирвано з рукопису.]
[pages 75 et 76 arrachées dans le manuscrit.]
Сара Бернар божественна, чудова, розкішна, незрівнянна, пишна. Що ж, це природно, хіба ні, — повертаючись, обмінюватися враженнями.
Sarah Bernhardt est divine, admirable, superbe, incomparable, splendide. Eh bien c’est naturel n’est-ce pas en revenant d’échanger ses impressions.
Скільки чорних дурниць вони наговорили!...
Ce qu’elles ont dit de stupidités noires !...
Я аж зводила очі до неба в темряві ландо, навіть не сперечаючись, бо я більше не сперечаюся, доки не йдеться про мою репутацію чи моє життя. Я вже давно воюю проти Соутцо, а він усе ходить. Усі гадають, що я роблю, що хочу. Самі судіть: кажу вам, вони мають мене за трирічну, не перечать мені, щоб не засмутити, а діють по-своєму потайки, розповідаючи всім, що мене слухаються наосліп. Це або поза, або підступність, або дурість.
J’en levais les yeux au ciel dans l’obscurité du landau ne discutant même pas car je ne discute plus tant qu’il ne s’agit pas de ma réputation ou de ma vie. Voilà longtemps que je fais la guerre contre Soutzo et il vient toujours. On croit que je fais ce que je veux. Jugez-en, je vous dis qu’elles me croient âgée de trois ans, ne me contrarient pas pour ne pas me chagriner et agissent à leur guise en cachette en racontant à tout le monde que je suis aveuglément obéie. C’est une pose ou une perfidie ou une bêtise.
Та хіба я знаю. Найясніше те, що цей Соутцо дуже сильно мене скомпрометував. Мені щастить геть на все. Це мене вже не обурює, це викликає в мене усмішку покори й жалю. Це врешті-решт стає кумедним. І я постаю собі чарівною жертвою цілої купи жахливих дурниць.
Est-ce que je sais. Ce qu’il y a de plus clair c’est que ce Soutzo m’a très fort compromise. J’ai tous les bonheurs. Ça ne me révolte plus, ça me fait sourire avec résignation et pitié. Ça devient drôle à la fin. Et je m’apparais comme une ravissante victime d’une foule de stupidités atroces.
Панні Фергар двадцять три роки, а на вигляд лише девʼятнадцять, вона дуже цікава, обдарована, розумна. Її батько помер рік тому, вона живе з матірʼю та двома меншими сестрами, з яких одній пʼятнадцять і яка обіцяє справжній талант. Вона має вигляд маленької господині дому. Вони мешкають за годину їзди від Парижа, бідні, симпатичні, цікаві.
Mlle Feurgard a vingt-trois ans et n’en paraît que dix-neuf, elle est très intéressante, douée, intelligente. Son père est mort il y un an, elle vit avec sa mère et deux petites sœurs dont une de quinze ans et qui promet un vrai talent. Elle a des allures de petite mère de famille. Elles habitent à une heure de Paris, pauvres, sympathiques, intéressantes.
Я хотіла б мати змогу заплатити, щоб менша могла приходити працювати в майстерні, але доведеться придумати якийсь хитрий спосіб, бо це натури мужні й горді, яким важко зробити послугу.
Je voudrais pouvoir payer pour que la petite puisse venir travailler à l’atelier mais il faudra trouver un moyen ingénieux, ce sont des natures vaillantes et fières qu’il est difficile d’obliger.
Я зустріла Жюліана на сходах, і він вважав за свій обовʼязок повторити те, що каже зазвичай, та ще й так, щоб збити з мене ту крихту мужності, що могла лишитися. Можна подумати, ніби він хоче напоумити якусь засліплену марнославку, очманілу від пихи. Та хай би я мала себе за сильнішу від Бога... більше він мені нічого не сказав би... А проте мені здається, що він мусить знати, що я думаю про себе, і замість того, щоб заганяти мене по самі брови в цю багнюку, де я захлинаюся, краще було б, може, трохи мене підтримати. Нічого не розумію, може, йому кажуть, ніби я вважаю себе геніальнішою за Рембрандта, і, оскільки це була б моя погибель, він намагається мене врозумити. Я вірю, що він цілком щирий, і він каже, що ніхто більше за нього не зацікавлений у моєму успіхові.
J’ai rencontré Julian dans l’escalier qui s’est cru obligé de me répéter ce qu’il dit d’habitude et de façon à abattre ce qui pouvait me rester de courage. On dirait qu’il veut faire rentrer dans son bon sens une vaniteuse aveuglée et affolée d’orgueil. Je me croirais plus forte que Dieu... Qu’il ne m’en dirait pas davantage... Il me semble pourtant qu’il doit savoir ce que je pense de moi et au lieu de m’enfoncer jusqu’aux sourcils dans cette vase ou je m’étrangle, il ferait peut-être mieux de me soutenir un peu. Je n’y comprends rien, peut-être lui dit-on que je me crois plus de génie que Rembrandt et comme ce serait ma perte il tâche de me rendre raisonnable. Je le crois de très bonne foi et il dit que personne ne s’intéresse plus que lui à mon succès.
І одразу страшні фрази на кшталт: стережіться, якщо дасте себе захопити писанням картин замість того, щоб тупо працювати, — усьому кінець! Ви пропали, і я навіть гадаю, що вже не оговтаєтеся! Усі інші — лише підлесники!
Et aussitôt des phrases terribles de: prenez garde, si vous vous laissez entraîner à faire des tableaux au lieu de travailler bêtement, c’est fini ! Vous êtes perdue et je crois même que vous n’en reviendrez plus ! Les autres ne sont que des flatteurs !
Зрештою, схоже, він гадає, ніби є тридцять тисяч людей, готових проголосити мене Веласкесом, і що я в це вірю, і намагається вивести мене з омани. Це було б цілком слушно, якби в мене була бодай дрібка пихи, але, така знищена, як я тепер, я навіть не знаю, як вам передати, яке враження це справляє. Я вже не знаю, на чому стою і що роблю. Дивлюся на свої картини й нічого вже не розумію. Він згадує мої спроби й етюди як остаточні провалені результати, як важливі картини, на які я нібито розраховувала і які зазнали невдачі. Та що це має означати? Він, схоже, вважає за найнеймовірніше божевілля те, що я хочу написати портрет для Салону; я виставлялася два роки тому, і відтоді, за словами моїх найжорстокіших ворогів, я зробила деякий поступ. То чому ж? Мозок мій такий приголомшений усім цим, що я вже нічого не знаю, нічого не розумію, крім одного... Що я, мабуть, божевільна і що я рисую крісла чи крокодилів замість людських рис, а мені про це з милосердя не кажуть.
Enfin il semble qu’il croit qu’il y a trente mille hommes pour me proclamer Vélasquez et que je le crois et il tâche de me détromper. Ce serait fort bien si j’avais le moindre orgueil mais anéantie comme je le suis je ne sais trop vous dire l’effet que cela produit. Je ne sais plus où j’en suis ni ce que je fais. Je regarde mes peintures et ne comprends plus rien. Il me cite mes essais et mes études commes des résultats définitifs manqués, comme des tableaux importants sur lesquels j’aurais compté et qui ont été ratés. Enfin qu’est-ce que ça veut dire ? Il semble envisager comme la plus extraordinaire folie que je veuille faire un portrait pour le Salon, j’ai exposé il y a deux ans et depuis au dire de mes plus cruels ennemis, j’ai fait quelques progrès. Alors pourquoi ? J’ai le cerveau si étonné de tout cela que je ne sais plus rien, ne comprends plus rien qu’une chose... C’est que je suis sans doute folle et que je dessine des fauteuils ou des crocodiles à la place de traits humains et que par charité on ne me le dit pas.